— Сідайте, — мляво запросила вона. Страйк та Робін опустилися на канапу.
— Ви давно живете в Торнбері, Керрі? — поцікавилася Робін.
— Років десят… одинанадцят.
— Чому ви сюди переїхали?
— Познайомиласі з чоловіком, — відповіла Керрі. — З моїм Натом.
— Зрозуміло, — усміхнулася Робін.
— Він приїхав на парубочу вечірку в пабі, де я працювала.
— От я й переїхали сюди до нього.
З подальшої світської балачки Страйк і Робін дізналися, що Керрі переїхала до Торнбері всього за два тижні після того, як познайомилася з Натаном у Манчестері. Тут вона влаштувалася офіціанткою, вони з Натом орендували квартиру, а за десять місяців одружилися.
Швидкість, з якою вона замешкала в іншому місті з чоловіком, якого щойно зустріла, і ніби хамелеон перемінилася на правдиву жительку Торнбері, допомогла Страйкові упізнати в Керрі знайомий типаж. Такі люди чіплялися до більш яскравих особистостей, ніби омела до дерева, переймали їхні погляди, звички та стиль. Керрі, яка колись підводила очі чорним і возила озброєного ножем бойфренда грабувати аптеку, де він порізав безневинну людину, тепер із новонабутим акцентом розповідала Робін про чудові місцеві школи і мало не побожно відгукувалося про чоловіка, який багато працює і не терпить ледацюг, бо така його натура, такий він у неї трудар. Ця банальна балачка, здавалося, трохи розслабила її. Керрі ніби раділа нагоді розкласти перед детективами нехитрий крам свого нинішнього життя. Мовляв, хоч ким вона була в минулому, тепер їй нічим дорікнути.
— Власне, — почав Страйк, щойно з’явилася зручна пауза, — ми б хотіли поставити вам кілька питань, якщо ваша ласка. Нас найняли розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви, і особливо нас цікавить те, що сталося з Дайю Вейс.
Керрі смикнулася, ніби маріонетка, яку потягнуло за нитки щось невидиме.
— Ми сподівалися, що ви зможете прояснити деякі подробиці щодо неї, — провадив Страйк.
— Добре, — відповіла Керрі.
— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?
— Робіт, — відповіла Керрі, дивлячись, як Страйк дістає ручку.
— Ви підтверджуєте, що ви — та жінка, яка мешкала на Чапмен-Фарм у 1995 році під іменем Шері Ґіттінз?
Керрі кивнула.
— Коли ви вступили до УГЦ? — спитала Робін.
— У дев’яносто… третьому, — відповіла вона. — Здаєтьсі. Так, у дев’яносто третьому.
— Що спонукало вас це зробити?
— Сходила на зібрання. В Лондоні.
— А що спонукало вас прийти до УГЦ? — спитав Страйк.
— Ті нічого, — відверто відповіла Керрі. — Всередині було тепло, і все. Я втекла… з дому втекла. В притулку ночувала… з мамою не розумілисі. Вона пиячила. Привела нового чоловіка, і… ось.
— Як скоро після участі в зібранні ви вирушили на Чапмен-Фарм?
— Одразу після… у них там уже стояв автобус.
Вона стискала руки так міцно, що побіліли кісточки. На тильному боці однієї долоні був малюнок хною, який вона, мабуть, зробила в Іспанії. Робін подумала, що її донечкам, мабуть, теж намалювали квіти і хвилясті лінії на руках.
— Яке було ваше враження від Чапмен-Фарм, коли ви туди потрапили? — спитав Страйк.
Виникла довга пауза.
— Там було… ну, мабуть, дивно, так?
— Дивно?
— Так. Але дещо мені сподобалосі. З дітьми любила бавитисі…
— Діти вас теж любили, — сказала Робін. — Одна жінка на ім’я Емілі про вас дуже тепло відгукується. Коли ви її знали, їй було сім чи вісім років. Ви її пам’ятаєте? Емілі Пірбрайт?
— Емілі? — розсіяно перепитала Шері. — Ну… мабуть. Не знаю.
— У неї ще була сестра, Бекка.
— А… так, — кивнула Керрі. — А ви не… де Бекка тепер?
— Досі у церкві, — відповіла Робін. — Обидві сестри досі там. Емілі мені казала, що дуже вас любила — що вони обидві вас любили. Сказала, що вас любили всі діти на фермі.
Губи Керрі трагікомічно викривилися, і вона почала вголос плакати.
— Я не хотіла вас засмутити, — поспішно сказала Робін, а Керрі нахилилася до сумки біля ніг і дістала звідти пачку серветок. Вона витерла очі й висякалася, повторюючи крізь схлипування:
— Вибачте, вибачте…
— Нічого страшного, — сказав Страйк. — Ми розуміємо, що це нелегко.
— Керрі, вам щось принести? — спитала Робін. — Може, склянку води?
— Т-т-так, будь ласка, — крізь сльози відповіла Керрі.
Робін вийшла до кухні, двері до якої знаходилися за обіднім столом. Страйк дивився, як Керрі плаче, але не втішав її. Він вирішив, що це горе щире, але якщо вона вирішить, що сльози можуть зм’якшити її візаві, це буде кепський прецедент.