У Робін, яка протягом останніх двох днів багато плакала, вже скінчилися сльози. Страшного тягаря провини, який вона носила, відколи почула від Страйка про те, що мати двох дітей знайшли повішеною в гаражі, його слова не полегшили. Перед очима стояв малюнок на дверцятах холодильника в кухні Керрі Кертіс Вудз, де трималися за руки дві принцеси: «Ми з мамою».
— Ми розпитували її, — нагадав Страйк, — бо семирічна дівчинка, про яку вона мала піклуватися, зникла невідомо куди. Невже ти вважаєш, що Керрі мала просто жити собі життя і більше ніколи не відповідати на жодні питання?
— їй вже вистачило питань від поліції і під час дізнання. Все скінчилося, лишилося позаду, вона знайшла щастя і сім’ю, аж тут прийшли ми і знову все розкопали… Таке відчуття, що вони зробили мене однією з них, — тихо додала Робін.
— Про що ти?
— Я стала рознощицею церковної зарази. Я принесла Керрі вірус, і цього разу вона не пережила хвороби.
— З усією повагою, — сказав Страйк, — це хрінь собача. Ну його, те очевидне, нащо його помічати, так? Якби Керрі хотіла вкоротити собі віку через те, що їй заподіяла церква, це б сталося за останні два десятки років. Справа була не у церкві. Існувало щось іще, чому вона не хотіла дивитися в обличчя, що не хотіла відкривати людям, і ми тут ні до чого.
— Але…
— Я хочу знати, — сказав Страйк, — хто їй дзвонив того ранку перед нашим приїздом. Поліція питала тебе про дзвінок на її мобільний із номера, який не впізнав її чоловік?
— Так, — з готовністю відповіла Робін. — То міг бути хто завгодно. Може, помилилися.
— От тільки коли ми пішли, вона передзвонила.
— О, — сказала Робін. — Мені цього не казали.
— Мені теж не казали. Я сам прочитав догори ногами у нотатках хлопа, який мене розпитував. Після розмови зі мною Рейні теж хтось подзвонив, і він почав збирати таблетки. Я не перевіряв, чи хтось йому дзвонив до мого візиту, але складається враження, що церква попереджає їх про нас і вимагає, щоб після розмови з нами вони звітували.
— Тоді виходить, що УГЦ знала про нашу поїздку до Шері того дня.
— Можливо, вони побачили на фейсбуці, що вона повернулася з відпустки, і дзвонили сказати їй, щоб погодилася на зустріч із нами. У мене склалося враження, що вона не дуже здивувалася, коли ми себе назвали. Запанікувала — так. Але не здивувалася.
Робін не відповіла. Страйк дивився, як вона п’є свою каву. Сьогодні вона зібрала волосся у хвіст. Дорога стрижка, яку Робін зробила перед походом на храму на Руперт-Корт, вже відросла, і до перукарні вона поки не дійшла.
— Що ти хочеш робити? — спитав Страйк, спостерігаючи за нею.
— В сенсі? — спитала Робін.
— Не хочеш взяти ще трохи вихідних?
— Ні, — відповіла Робін. Останнє, чого вона хотіла, — це мати більше часу на почуття провини через Керрі та тривогу через звинувачення у знущанні над дитиною.
— Ти в стані поговорити про справу?
— Так, звісно.
— Щось дізналася від дітей Волтера Фернсбі чи Маріон Гакслі?
— Небагато, — відповіла Робін, змушуючи себе зосередитись. — Поговорила зі старшою донькою Маріон Гакслі, і — коротко кажучи — це точно не Маріон повернулася на ферму після багатьох років відсутності. Поки був живий її чоловік, вона майже не виїздила з Барнслі. Коли Маріон зникла, сім’я перевірила комп’ютер, яким вона користувалася на роботі, і виявилося, що вона безперервно дивилася відео з Вейсом. Рідні думають, що вона тоді вже сходила на зібрання. Тепер вони отримують від Маріон листи, написані ніби кимось іншим, де вона висловлює бажання продати поховальний бізнес і передати всі прибутки церкві.
— А Волтер?
— Я змогла зв’язатися тільки з його сином, Руфусом. Він працює в Інституті інженерів-будівельників. Щойно я заговорила про Волтера, він кинув слухавку.
— Може, він теж отримав листа у дусі «все продай, я хочу все віддати церкві», як і донька Маріон?
— Можливо.
— Я вчора ввечері дещо знайшов, коли Гемпстед-Гіт поїхав додому.
Страйк дістав телефон, набрав кілька слів, а тоді передав Робін, яка побачила фотографію високого чоловіка з видовженою щелепою і сріблясто-сивим волоссям, який стояв на сцені, розкинувши руки. Робін спершу не зрозуміла, що чого це фото, а тоді прочитала підпис: «Джо Джексон з УГЦ на Конференції про зміну клімату, 2015».
— О, — сказала вона, — це Джо з полароїдів?
— Цілком можливо. Він тепер мешкає в центрі у Сан-Франциско. За віком підходить. Тепер не дуже схожий на людину, яка могла зробити татуювання з черепом, але в світі повно людей, які жалкують про зроблені в юності тату. Мій однокласник в Корнволлі набив на шиї ім’я своєї першої дівчини, а вона його кинула, щойно це побачила.