— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки? — спитала Робін, опускаючи руку в сумку.
— А чого я маю бути проти? — дражливо озвався Фернсбі.
Робін, яка дізналася з архівів в інтернету, що він одружений, мовчки поспівчувала його жінці й дістала ручку.
— Ця констебль Кертіс… так звана… лишила вам номер стаціонарного телефону чи номер мобільного?
— Мобільного.
— Він у вас ще є?
— Так.
— Я можу його дізнатися?
— Я повинен про це подумати, — відповів Руфус, підтверджуючи враження Робін, що ця людина вбачає владу в інформації. — Я вирішив вам подзвонити, тому що ви хоча б не брехали, хто ви є. Я подивився в інтернеті, — додав він, — але щось ви не дуже схожа на свої фото.
З його тону Робін зрозуміла, що він чекав, що в житті вона виглядає гірше. Чимдалі сильніше співчуваючи його дружині, вона сказала:
— Я останнім часом сильно схудла. Власне, ми з партнером…
— Мова про Коморана Страйка?
— Корморана Страйка, — виправила Робін, вирішивши показати Руфусу, що не тільки він тут педант.
— Не як острів біля Індонезії?
— Не як острів біля Індонезії, — терпляче відповіла Робін. — Ми розслідуємо діяльність Універсальної гуманітарної церкви.
— Навіщо?
— Нас для цього найняли.
— Газета?
— Ні, — відповіла Робін.
— Я не певен, що хочу з вами говорити, не знаючи, хто вам платить.
— Родич нашого клієнта потрапив до цієї церкви, — пояснила Робін, вирішивши не уточнювати, зважаючи на прискіпливість Руфуса, що цей родич церкву вже покинув.
— А до чого тут мій батько?
— Ви ж знаєте, що він наразі…
— На Чапмен-Фарм? Так. Він написав мені ідіотського листа, каже, що повернувся.
— Повернувся? Що ви маєте на увазі? — уточнила Робін, у якої пришвидшився пульс.
— Маю на увазі, що він там уже бував, хіба не ясно?
— Справді? Коли?
— Провів там десять днів у 1995 році, — відповів Руфус із дріб’язковою, проте корисною точністю, — і, здається, тиждень у 2007.
— Чому так недовго? Розумієте, мого клієнта цікавить, чому люди вступають до церкви і чому покидають її, — лицемірно додала вона.
— Вперше він покинув церкву, бо моя мати погрожувала йому судом. Вдруге — бо захворіла моя сестра Розі.
Приховуючи гостру цікавість до цих відповідей, Робін спитала:
— Ви знаєте, чому він вступив туди у 1995 році?
— Засновник, Вейс, виступав в Університеті Сассексу, де мій батько тоді працював. Батько прийшов нібито з міркувань академічного інтересу, — пирхнув Руфус, — і купився. Покинув посаду і вирішив присвятити себе духовному життю.
— Тобто просто все покинув?
— «Все покинув»? У якому сенсі?
— Тобто це було несподівано?
— Ну, — злегка насупився Руфус, — на це питання важко дати відповідь. Мої батьки саме розлучалися. Також можна стверджувати, що мій батько переживав так звану кризу середнього віку.
На роботі він не отримав очікуваного підвищення і вважав, що його не цінують. Він насправді має дуже важкий характер. Ніде й ніколи не ладнав з колегами. Він весь час сперечається і поведений на рангах і титулах. І це насправді жалюгідно.
— І справді, — погодилася Робін. — Отже, ваша мати погрожувала йому судом, змушуючи піти з церкви?
— Вона не змушувала піти його особисто, — відповів Руфус. — Він ще взяв на ферму нас із Розі.
— Скільки вам було років? — спитала Робін, чиє серце закалатало ще швидше.
— По п’ятнадцять. Ми двійнята. Це був період літніх канікул. Батько збрехав нам, сказавши, що запрошує нас на тижневий заміський відпочинок. Ми не хотіли його ображати, тому поїхали.
І під кінець того тижня він відправив матері листа, написаного церковною мовою, де повідомляв, що ми утрьох вступили до УГЦ і не повернемося. Мати добилася екстреного судового рішення і пригрозила йому поліцією. Зрештою ми тікали серед ночі, бо мій батько вліз у якусь дику домовленість із Вейсом і боявся сказати йому, що угода не відбудеться.
— Що це була за домовленість?
— Він хотів продати наш будинок і віддати всі гроші церкві.
— Розумію, — мовила Робін, яка ледь торкнулася свого сенд-віча, бо весь час робила нотатки. — Наскільки я розумію, ви з сестрою раді були поїхати?
— Я — так, але сестру це обурило.
— Справді?
— Так, — знову пирхнув Руфус, — бо вона по вуха закохалася в Джонатана Вейса. Він мав наступного дня відвезти її до центру у Бірмінґемі.
— Її перевели? — здивувалася Робін. — Всього за тиждень?
— Ні, ні, — нетерпляче відповів Руфус, ніби Робін була винятково недотепною ученицею. — Це був тільки привід. Щоб вона була сама. У п’ятнадцять років вона була досить гарненька і розвинена. Але товстувата, — додав він, випрямляючись, щоб краще було видно прес. — Більшість дівчат на фермі упадали за Вейсом. Одна навіть вчепилася Розі в обличчя — але це зам’яли, бо Вейс хотів, щоби здавалося, що всі живуть у гармонії. У Розі досі є шрам під лівим оком.