Водночас вервечки людей тягнулися проходом униз, щоб прийняти хрещення від Тата Джея. Радісні крики дійсних членів раз у раз відлунювали від металевих опор Великого залу, коли ще один новобранець занурювався у воду, а тоді виринав, задиханий і часто-густо усміхнений, і його загортали в рушник гарненькі дівчата на іншому боці басейну.
Страйк споглядав ці навернення, аж поки небо не стало чорним, а його права нога не відключилася. Нарешті охочі хреститися закінчилися. Джонатан Вейс притиснув руку до серця, вклонився, і сцена занурилася в темряву під останній вибух оплесків.
— Перепрошую, — сказав хтось стиха у Страйка над вухом. Озирнувшись, він побачив юну рудокосу дівчину в однострої УГЦ. — Ви Корморан Страйк?
— Це я, — відповів він.
Праворуч від нього американка Санчія поспішно відвернулася.
— Тата Джея дуже потішить, якщо ви завітаєте за лаштунки.
— А мене воно як потішить! — відповів Страйк.
Він обережно підвівся, спираючись на руки, потягнув затерплу ногу, повертаючи чуття, і рушив за дівчиною крізь масу людей, що покидали залу. Енергійна молодь в одностроях УГЦ трусила скриньками для збору пожертв обабіч кожного виходу. Більшість кидала їм хто пригорщу дріб’язку, а хто й цілу банкноту, безперечно вважаючи, що церква робить добрі справи, а може, і відчуваючи тінь провини через те, що покидають зібрання в сухому одязі, не прийнявши хрещення.
Коли вони вийшли з глядацької зали, супутниця Страйка повела його коридором, куди охорона впустила її завдяки бейджу на шиї.
— Вам сподобалася служба? — бадьоро спитала дівчина у Страйка.
— Дуже цікаво, — відповів він. — А що буде з людьми, які сьогодні приєдналися до лав церкви? їх посадять в автобуси і завезуть на Чапмен-Фарм?
— Тільки якщо вони самі захочуть, — усміхнулася вона. — Ми, знаєте, нікого не силуємо.
— О, — сказав Страйк. — А я думав, силуєте.
Дівчина пришвидшила кроки, опинившись трохи попереду, і не побачила, як Страйк дістав мобільний і ввімкнув диктофон на ньому.
Підходячи до, як зрозумів Страйк, зіркової гримерки, вони проминули пару міцних молодиків у костюмах УГЦ із тих, що раніше стояли на вході. Їх повчав високий довготелесий чолов’яга з видовженим обличчям.
— …навіть і близько не мала підійти до Тата Джея.
— Вона і не підійшла, ми їй сказали, що не можна…
— Сам факт, що вона дісталася цього коридору…
— Містере Джексоне! — пригальмував Страйк. — Хіба ви тепер не в Сан-Франциско?
Джо Джексон розвернувся. Йому стало зросту, щоб дивитися Страйку в очі.
— Ми хіба знайомі?
Його акцент являв собою дивну суміш говірки англійського регіону Мідландз та американської вимови з тихоокеанського узбережжя. Очі він мав світло-сірі.
— Ні, — відповів Страйк. — Я вас упізнав за фото.
— Прошу, — мовила знервована рудуля, — ходімо, якщо ви хочете поговорити з Татом Джеєм.
Вирішивши, що за цих обставин шанси отримати від Джо Джексона правдиву відповідь на питання про татуювання майже нульові, Страйк рушив далі.
Урешті-решт вони дісталися зачинених дверей, з-за яких чулося гудіння голосів. Дівчина постукала, прочинила двері й відступила вбік, пропускаючи Страйка.
Всередині було зо два десятки людей, всі у синьому. Джонатан Вейс сидів у кріслі в центрі групи зі склянкою прозорої рідини в руці та зібганим рушником на колінах, а навколо нього скупчилося кілька молодих людей в одностроях. Присутня була і більшість принципалів у довгих шатах.
Кімнатою розповзлася тиша, коли віряни біля дверей помітили присутність Страйка. Останнім вона торкнулася Джайлза Гармона, який розмовляв із двома молодими жінками в дальньому кутку:
— …сказав йому: «Ви просто не розумієте гетеродоксії»…
Зрозумівши, вочевидь, що тільки його голос лунає на всю кімнату, Гармон замовк, не закінчивши речення.
— Добрий вечір, — мовив Страйк, проходячи глибше в кімнату.
Якщо Джонатан Вейс мав на меті залякати Страйка, приймаючи його серед натовпу, то він не зрозумів свого супротивника. Страйк знаходив безперечне натхнення в особистому спілкуванні з людьми, яких зневажав найбільше: фанатиками та лицемірами, як він їх подумки охарактеризував, кожен з яких безмірно вірить у власну принципову важливість для грандіозного наміру Вейса, не усвідомлює своїх мотивів і водночас не цікавиться іноді невиправною шкодою, яку чинить чоловік, що йому вони служать.