— Та куди йому до тебе, — відказав Страйк. — Власне, Морісон був невіруючим, який вирішив довести, що воскресіння ніколи не було. Він провів ретельне розслідування подій, що оточували смерть Христа, звернувшись до усіх можливих історичних джерел, і в результаті сам став християнином. Розумієш, до чого я веду?
— Боюся, що ні, — відповів Вейс.
— Як гадаєш, відповіді на які питання хотів би знати Морісон, якби взявся спростовувати легенду про Утоплену пророчицю?
На це зреагувало троє людей: Тайо низько загарчав, Нолі Сеймур зойкнула, а Мадзу вперше заговорила:
— Джонатане.
— Кохана? — розвернувся до екрану Вейс.
— Мудрий відкидає все нице і принизливе, — сказала Мадзу.
— Чудові слова.
Це сказав доктор Джов. Він випрямився на весь свій зріст, і — на відміну від відсутнього Гармона — у шатах мав імпозантний вигляд.
— Це з «Ї Цзін»? — поцікавився Страйк, переводячи погляд з Джова на Мадзу. — Цікавий збіг, але я саме маю кілька питань про принизливе, якщо ви не проти такої теми. Не проти? — додав він, не дочекавшись відповіді. — Утім, повернімося до теми. Уявімо, що я надумав написати нову версію «Хто зрушив камінь?» під робочою назвою «Нащо лізти в Північне море о п’ятій ранку?» У ролі скептичного розслідувана чудесного вознесіння Дайю я почав би з питання про те, звідки Шері знала, що в цей ранок Джордан Рейні проспить. Далі я б розібрався, чому Дайю вбралася у сукню, у якій була максимально помітна в темряві, чому потонула біля точно тієї ділянки пляжу, що й твоя перша дружина і — тут буде паралель із «Каменем» — я хотів би знати, куди поділося тіло. Але я, на відміну від Морісона, мабуть, ще додав би розділ про Бірмінґем.
— Бірмінґем? — перепитав Вейс. Він досі усміхався — на відміну від решти присутніх.
— Так, — відповів Страйк. — Я помітив, що навколо зникнення Дайю було чимало поїздок до Бірмінґема.
— І знову ж таки, буквально не уявляю…
— Буквально ти того ранку мав бути у Бірмінґемі, але чомусь передумав, так? Скоро по смерті Дайю ти відправив до Бірмінґема свою доньку Абіґейл. І, здається, вас також спіткало вигнання до Бірмінґема, так, міс Пірбрайт? На три роки, якщо не помиляюся?
Бекка не встигла відповісти, бо Вейс нахилився уперед, зціпивши руки між колінами, і тихо сказав:
— Якщо згадка про найстаршу доньку повинна була мене зворохобити, то ти влучив у молоко, Корморане. Щодо Абіґейл мені можна дорікнути хіба в тому, що я її геть розбестив після… після страшної загибелі її матері.
І дивовижним чином — принаймні для Страйка, якому сльози давалися неймовірно важко, не кажучи вже про плач за командою — очі Вейса наповнилися вологою:
— Чи шкодую я про те, що Абіґейл покинула церкву? — спитав він. — Звісно… але не через себе, а через неї. Якщо ти і справді підтримуєш із нею зв’язок, — додав Вейс, поклавши руку на серце, — перекажи їй від мене: «Татусюсь за тобою скучає». Так вона мене називала.
— Дуже зворушливо, — байдужим тоном відповів Страйк. — До наступного питання: ти ж пам’ятаєш Розі Фернсбі? Вельми розвинена на свій вік дівчина п’ятнадцятьох років, яку ти планував забрати до Бірмінґема в той ранок, коли загинула Дайю?
Вейс витирав очі зібганим рушником і не відповів.
— Ти їй мав там щось показати, — провадив Страйк. — Що він там показує у Бірмінґемі юним дівчатам? — спитав він у Бекки. — Ти ж мала щось таке побачити за три роки, які прожила там?
— Джонатане, — повторила Мадзу, вже наполегливіше. Її чоловік не зважив на це.
— Ти сказав «розбещення», — провадив Страйк, знову переводячи погляд на Вейса. — Це слово з подвійним значенням… яке підводить нас до теми свинячих масок.
— Корморане, — дуже втомленим тоном промовив Вейс, — думаю, я почув достатньо, щоб зрозуміти, що ти рішуче налаштований написати якусь брудну викривальну статтю з купою натяків, не оперту на факти і рясно прикрашену всіма вигаданими подробицями, які ви з міс Еллакотт здатні нафантазувати разом. З жалем повідомляю, що нам доведеться продовжити дії проти міс Еллакотт з приводу знущання над дитиною. В подальшому нам краще спілкуватися через адвокатів.
— Дуже шкода. Ми ж так гарно порозумілися. Та повернімося до масок…
— Я чітко висловив свою позицію, містере Страйк.
Де й поділися Вейсові чарівливість та невимушеність, усмішка й теплота! Колись раніше Страйк мав справу з убивцею, чиї очі від стресу та збудження через перелічення скоєних злочинів робилися чорними й порожніми, ніби в акули, і тепер він знову спостерігав це явище: очі Вейса стали ніби прокручені свердликом діри.