— Між твоїм життям і життям Ровени не має бути нічого спільного, — сказав він Робін (яка назвалася Ровеною Елліс — завжди простіше, особливо коли ти втомлена чи захоплена зненацька, відреагувати на псевдонім, що звучить схоже на твоє справжнє ім’я). — Не надихайся своїм справжнім минулим. Це має бути чиста вигадка.
— Знаю, — терпляче відповіла Робін, — не хвилюйся, я все продумала.
— І акцент не змінюй. Такі штуки моментально злітають, коли ти виснажений.
— Страйку, та знаю я, — озвалася Робін, дратуючись і водночас розвеселившись. — Але якщо я не потраплю туди найближчим часом, волосся відросте, і доведеться знову стригтися.
У п'ятницю напередодні запланованого візиту до лондонсько-го храму УГЦ Страйк влаштував Робін іспит, розпитуючи про шкільні роки Ровени, її навчання в університеті, сім’ю, друзів, хобі, домашніх тварин, колишнього нареченого і їхнє буцімто скасоване весілля, і на всі питання Робін відповідала без пауз і вагання. Під кінець Страйк поцікавився, що спонукало «Ровену» прийти до храму на Руперт-Корт.
— Подруга порадила подивитися інтерв’ю з Нолі Сеймур, — відповіла Робін, — і там уся ця універсальність і різноманіття, і я вирішила піти. Звучало цікаво. Звісно, я ні на що не підписуюся! — переконливо занервувала вона. — Я просто хочу подивитися!
— Збіса добре, — визнав Страйк, відкинувшись на стільці за партнерським столом і потягнувшись по свій чай. — Гаразд: повний вперед!
Тож наступного ранку Робін у своїй квартирі у Волтемстоу встала рано, поснідала, надягнула брюки від «Валентино», сорочку «Армані» і куртку «Стелла Маккартні», взяла сумочку «Ґуччі», а тоді вирушила до центру, знервована і збуджена водночас.
Руперт-Корт, добре знайома Робін, яка не перший рік працювала у цих місцях, являла собою вузький провулок зі скляними ліхтарями між Руперт-стріт і Вардор-стріт там, де сходяться Сохо і Чайнатаун. З одного боку провулку розташувалися різні підприємства, у тому числі кабінет китайської рефлексотерапії. Більшу частину іншого боку займав храм. Колись, мабуть, це був просто нежитловий будинок із ресторанами та крамницями, але тепер двері й вікна на першому поверсі затулили й лишили тільки великий центральний вхід. Над головами довгої черги, що терпляче чекала на допуск до храму, Робін побачила, що масивні подвійні двері одягнули у вигадливу різьблену оправу в червоно-золотих кольорах, що перегукувалися з барвами китайських ліхтарів на Вардор-стріт за її спиною.
Потроху наближаючись до дверей разом із рештою натовпу, Робін потай розглядала інших гостей храму. Було трохи старших вірян, але в середньому тут були люди віком від двадцяти до тридцяти років. Дехто мав дещо ексцентричний вигляд — як-от юнак із блакитними дредами — але у більшості випадків звертала на себе увагу цілковита звичайність: ні фанатичного блиску в очах, ні порожніх поглядів, ні дивовижних одяганок. Ніхто не бурмотів собі під ніс.
Опинившись ближче до входу, Робін змогла краще роздивитися червоно-золоте різьблення, що зображало тварин — коня, корову, півня, свиню, фазана, собаку та вівцю. Вона подумала, що це може бути відсилкою на фермерське коріння УГЦ, аж раптом помітила дракона з яскравими золотими очима.
— Ласкаво просимо… ласкаво просимо… ласкаво просимо… — повторювали двоє усміхнених молодих жінок, впускаючи вірян за поріг. Обидві були в помаранчевих кофтинах із логотипом церкви, де літери «УГЦ» були оточені парою чорних долонь, складених у формі серця. Робін помітила, що жінки уважно вдивляються в обличчя новоприбулих, і подумала, що вони виглядають небажаних візитерів, як-от рідних Вілла Еденсора.
— Ласкаво просимо! — проспівала білявка справа, коли Робін ступила на поріг.
— Дякую, — усміхнулася Робін.
Інтер’єр храму, який Робін бачила на світлинах в інтернеті, в реальності вражав іще сильніше. Прохід між рядами сидінь із подушками був вистелений червоногарячим килимом і вів до високої сцени, за якою був великий, майже як у кінотеатрі, екран. Наразі він показував застиглий кадр, на якому десятки тисяч людей у різнокольоровому — здебільшого помаранчевому і червоному — вбранні стояли перед якимось храмом чи палацом в Індії.
Робін не могла сказати, чи золотаве жевріння стін та карнизів забезпечувала справжня позолота, але вони відбивали світло низько підвішеної круглої люстри, що складалася з численних лампочок, схожих на сяйливі виноградні грона. Верхню половину стін покривали наївні постаті, що трималися за руки, ніби паперові ляльки, яких колись малу Робін вчила вирізувати мама. Тут були представники всіх етносів, і Робін згадався паризький Диснейленд, куди вона їздила у 2003 році разом зі своїм тодішнім бойфрендом і майбутнім чоловіком Метью. Там був атракціон під назвою «Тісний світ», де гість їхав вузькими каналами, і до нього співали механічну музику ляльки з усіх куточків планети. Лави швидко заповнювалися, і Робін знайшла собі вільне місце поруч із молодою темношкірою парою. Чоловік мав напружений вигляд, а жінка щось шепотіла до нього. Робін не могла розібрати всіх слів, але то було щось на кшталт «відкрий свій розум».