На низькій поличці перед лавою Робін побачила кілька однакових брошурок і взяла одну.
Вітаємо в Універсальній гуманітарній церкві!
Наша місія, наша цінності, наше бачення
Робін сховала брошуру в сумочку, щоб почитати пізніше, і роз-зирнулася, виглядаючи Вілла Еденсора. У храмі було повно красивих молодих служителів у помаранчевих кофтинах, які показували гостям, де сідати, розмовляли і жартували з ними, але Вілла серед них не було.
Помітивши, що частина вірян дивиться вгору, Робін теж підняла обличчя до стелі. Там була намальована картина, стиль якої помітно відрізнявся від ляльок на стінах. Це був якийсь диснеївський Мікеланджело. П’ять гігантських постатей у розвіяних вітром шатах летіли на тлі барвистого світанку, і Робін здогадалася, що це п’ятеро пророків, про яких Кевін Пірбрайт писав у довгому листі, адресованому серові Коліну Еденсору.
Постать просто над головою Робін була чорнява, бородата і в помаранчевому. Поріз на чолі чоловіка кровив, кров плямувала шати. Це, звісно, був Поранений пророк. Поруч із ним благодушний старий з білою бородою і в синіх шатах тримав обвитий змією жезл Асклепія: Цілющий пророк. Золота пророчиця постала у вигляді жінки зі срібним волоссям і в жовтім убранні; її обличчя випромінювало благодать, а руки сіяли на землю самоцвіти.
Четвертою постаттю був зморений неусміхнений молодик з тінями навколо очей. На ньому були багряні шати, а навколо шиї — Робін це трохи стривожило — він мав петлю, мотузка якої линула за ним. Робін здогадалася, що це Викрадений пророк, Александр Ґрейвз, який повісився, коли рідні силоміць забрали його з церкви. І дивним, і зловісним здавалося те, що церква вирішила зобразити його зі змученим обличчям і знаряддям, яким він укоротив собі віку.
Однак найбільше Робін зацікавила центральна постать. Менша і тонша за решту, вона мала довге чорне волосся, білі шати і навіть в повітрі тягнула за собою хвилі. Овальне обличчя Утопленої пророчиці позначала строга краса, але через якусь примху освітлення — чи, може, ні — вузькі очі ніби не мали райдужок і здавалися цілковито чорними.
— Ти тут сама? — спитав хтось поруч із Робін, яка аж сахнулася. До неї всміхалася молода білявка, яка привітала її на вході.
— Так, — відповіла Робін, — зі мною мала прийти подруга, але в неї похмілля!
— Ой-йой, — відповіла дівчина, продовжуючи усміхатися.
— Це точно, я трошки сердита, — засміялася Робін. — Бо це вона мене сюди тягнула!
Вона казала наперед сплановані речі: краще не здаватися надто зацікавленою; значно краще, щоб привабливе враження справив її дорогий одяг і сумочка вартістю кількасот фунтів.
— Нічого не трапляється випадково, — заявила білявка, всміхаючись іще ширше. — Я це добре знаю. Нічого не буває випадково. А ще ти обрала дуже вдалий день, якщо сьогодні ти тут уперше. Сама побачиш, коли почнеться служба.
Білявка пішла геть, так само всміхаючись, а тоді гучне «бам!» з глибини храму сповістило про закриття дверей. Десь пролунав дзвін — один глибокий удар — і віряни замовкли. Служителі в оранжевих кофтинах відступили під двері.
А тоді, на здивування Робін, із прихованих колонок почулися перші ноти популярної пісні: «Heroes» Девіда Бові.
Застиглий кадр на екрані ожив, і віряни, вбрані у помаранчеве, почали плескати в долоні й підспівувати. Те саме робили люди в залі.
На екрані камера пливла крізь усміхнений натовп, де люди жбурляли одне в одного жмені кольорового порошку, і Робін, яка жила в багатокультурному Лондоні, вирішила, що це індійське свято Холі. Світло у храмі потроху тьмянішало, і за хвилину світився вже тільки екран, на якому усміхнені індуси обох статей сміялися і бігали одне за одним, в повітрі літали веселкові барви, і всі ніби танцювали під пісню Бові й утілювали її текст: кожен — король чи королева, а всі разом вони здатні перемогти «їх», хто б ті «вони» не були…