Екран кидав тремкі барвисті відблиски на обличчя пастви. Пісня стихла, і так само зблякнув фільм, змінившись статичним образом індуїстського бога Шиви, який сидів, схрестивши ноги, і його шию оповивала змія, а на оголені груди спадала гірлянда помаранчевих квітів. На сцені з’явилася пляма сліпучо-білого світла, в яку ступив чоловік; світло було такс яскраве, що тіні навколо поглибшали, і він ніби з’явився нізвідки. Дехто у залі почав аплодувати, в тому числі усміхнені служителі, які ще й захоплено викрикували.
Робін одразу впізнала чоловіка у промені світла: це був Джонатан Вейс, якого віряни називали Тато Джей, засновник Універсальної гуманітарної церкви, який, на диво, з’явився в одному з власних храмів. Вродливий, високий, підтягнутий чоловік за шістдесят, у цьому світлі він здавався на кількадесят років молодшим — із густим темним волоссям до плечей, помережаним сивиною, великими синіми очима, кутастою щелепою і ямочкою на підборідді. На його обличчі грала заразлива усмішка. Він приймав аплодисменти без тіні пихи чи театральності, а навпаки, скромно і тепло, а тоді зробив заспокійливий жест, ніби притишуючи загальне захоплення. Вбраний він був у довгі помаранчеві шати, розшиті золотою ниткою, і мав гарнітуру з мікрофоном, завдяки чому більш ніж двісті людей у залі чудово чули його голос.
— Доброго ранку, — сказав він, склавши руки у молитовному жесті і вклонившись.
— Доброго ранку, — загула мінімум половина присутніх у відповідь.
— Вітаю на сьогоднішній службі. Як дехто із вас знає, для членів Універсальної гуманітарної церкви вона має особливе значення. Цей день, дев’ятнадцяте березня, позначає початок нашого року. Сьогодні День Пораненого пророка. А це, — показав Вейс на екран, — образ, який у більшості з нас асоціюється з божественністю. Ми бачимо Шиву, милостивого і благородного індуїстського бога, який уміщує чимало суперечностей і двоїстостей. Він аскет — і водночас бог плодючості. Третє око дарує йому просвітлення, проте водночас здатне руйнувати.
Образ Шиви на екрані зблякнув, поступившись місцем каламутному чорно-білому фото молодого американського солдата.
— Не так, — усміхнувся Вейс, — більшість із нас уявляє собі святу людину. Це Расті Андерсен, який замолоду — у сімдесяті — був відправлений на війну у В’єтнамі.
Образ Расті теж зблякнув і змінився зернистими кадрами вибухів і чоловіків із гвинтівками, які кудись бігли. Із храмових колонок залунала притишена зловісна музика.
— Раст, як називали його друзі, став свідком і учасником жорстоких подій. Він був змушений скоювати невимовні вчинки. Та коли війна скінчилася… — Музика стала веселішою, оптимістичнішою. — Він востаннє повернувся додому, забрав гітару і свої речі і вирушив мандрувати Європою.
На екрані змінялися старі фотографії, на кожній з яких волосся Андерсена ставало довшим. Він грав музику на вулицях, здається, Рима; показував знак миру на тлі Ейфелевої вежі; з гітарою за спиною крокував повз парад кінних гвардійців під лондонським дощем.
— І зрештою, — провадив Вейс, — він осів у маленькому селі в Норфолку, що називалося Ейлмертон. Він почув про місцеву комуну, яка жила плодами землі, і вирішив приєднатися до цих людей.
Екран згаснув, музика затихнула.
— Спільнота, до якої приєднався Раст, на жаль, виявилася не тим, на що він сподівався, — провадив Вейс, — але просте життя на природі лишилося його ідеалом. Коли та комуна розпалася, Раст продовжив жити у хижці, яку сам побудував, цілковито незалежний і досі борючись із травмою, яку лишила по собі війна, в якій його примусили брати участь.
Саме тоді я з ним і познайомився, — додав Вейс, і храмом покотилася нова хвиля музики, тепер радісної та бадьорої, а на екрані з’явилося фото Расті Андерсена і приблизно тридцятилітнього Джонатана Вейса. Робін здогадувалася, що вікова різниця між ними була невелика, але омитий всіма негодами Андерсен здавався значно старшим.
— Раст мав неймовірну усмішку, — сказав Вейс, якому ніби перехопило подих. — Він затято тримався за своє самотнє буття, хоч іноді я переходив поле і вмовляв його прийти повечеряти з нами. На тій землі почалася нова спільнота, яку цікавила не лише близькість до природи, а й духовне життя. Проте духовність Раста не вабила. Як він казав мені сам, він забагато бачив, щоб вірити у безсмертну душу людини чи Божу ласку.
А тоді настав той вечір, — провадив Вейс, а фотографія повільно збільшувалася, аж поки обличчя Раста Андерсена не заповнило весь екран, — коли ми з пораненим воїном крокували від спільного столу на фермі до його хижі за полями. Ми, як завше, сперечалися про релігію і потребу людини у Благословенній божественності, і нарешті я сказав Растові: «Чи можна знати напевне, що після цього життя немає нічого? Чи можна знати напевне, що людина повертається у темряву, що навколо нас чи всередині нас не діє жодна божественна сила? Невже ти зовсім не можеш припустити, що це можливо?»