— Ти бачився з моїм батьком?
— Так. Після зібрання в «Олімпії» він запросив мене за лаштунки.
— І шось мені передав? — недовірливо спитала Абіґейл.
— Так. Що татусюсь скучає за тобою.
Абіґейл скривила губи.
— Мудило.
— Він чи я?
— Та він, а хто. Досі намагається…
— Що намагається?
— Зачепити мене за живе. Двадцять довбаних років жодного довбаного слова, а тепер я маю розтанути, бо, бачте, «татусюсь» про мене згадав.
Але Страйк бачив, що думка про повідомлення під батька схвилювала її, хоч важко було сказати, біль переважав чи гнів.
— Я розумію, чому тобі неприємна думка, що твій батько топить людей, — сказав Страйк. — Навіть якщо це Дайю.
— В сенсі «навіть якшо це Дайю»? Ну, вона була балувана, так, але ж це, бляха, дитина! Га? І шо значить «людей»? Мамку мою він не топив, я тобі казала вже!
— Ти не перша людина, якій важко повірити, що її рідна кров здатна на жахливі вчинки.
— Та ніхріна мені не важко повірити, шо мій татко здатен на жахливі, бляха, вчинки, шо ти мене морочиш! — розсердилася Абіґейл. — Я там була, бачила всю ту стрьомну чухню на власні очі, я знаю, шо в тій довбаній церкві роблять людям! Вони і мені заподіяли таке, — додала вона, стукаючи себе кулаком у груди. — Тож не розказуй тут мені, шо я не знаю свого татка, бо я його, бляха, так знаю! Але вбивати своїх рідних навіть він…
— Ти теж його рідна донька, але він вчинив із тобою жахливо.
— Та не вчинив… тобто ні, він дозволив, шоб мені оте зробили, але то все Мадзу, і воно відбувалося, коли його не було. Якшо на цьому питання Бірмінґема закрито…
Вона почала підводитися.
— Ще буквально пара моментів, якщо твоя ласка, — мовив Страйк, — і перший із них важливий. Я хочу спитати тебе про Бекку Пірбрайт.
128
Коли небезпека повторюється, ми звикаємо до неї. Взірцем поведінки за таких обставин є вода… вона не уникає небезпечних ділянок та стрімчаків, і ніщо не може відібрати в неї її первісну природу. Вода зберігає вірність собі за всяких умов…
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Робін стояла і чекала на Вардор-стріт майже годину. Десять хвилин тому Мідж написала, що чекає, коли Бекка вийде з аптеки. На Вардор-стріт досі було повно людей, які заходили в китайські ресторани та супермаркети чи виходили з них. Над головою червоно-золоті ліхтарі м’яко хиталися під вітерцем, сонце повільно заходило за будинки.
Робін розраховувала, що Мідж вчасно попередить її про повернення Бекки, і вона десь сховається, але що довше вона чекала, то менше заряду лишалося у батареї телефона.
Вона боялася, що Бекка, помітивши її, накиває п’ятами. Можливо, вирішила вона, краще дочекатися повернення Бекки у храмі. Це, зрештою, місце, де вона почувається в безпеці, і фінальна точка її маршруту. Тут її буде важче відмовитися від розмови, ніж на вулиці. Повагавшись кілька секунд, Робін написала Мідж про свій намір, а тоді завернула на Руперт-Корт.
Ніхто з перехожих у вузькому провулку не звернув на неї жодної уваги, коли вона дістала з кишені відмички. Зрештою, це був Лондон: ніхто не ліз у чужі справи, якщо ті не створювали гамору, насильства чи інших незручностей для людей навколо, які вже вимагали втручання. З п’ятого разу Робін нарешті підібрала ключ до дверей храму. Прослизнувши всередину, вона тихо причинила їх по собі й знову замкнула.
Бекка лишила у храмі притлумлене світло, — мабуть, щоб бачити, куди йде, коли повернеться. У залі було порожньо. Гігантський екран навпроти Робін був чорний і через це здавався якимсь ворожим. Лялькові постаті, що трималися за руки на стінах, розчинилися в тінях, а от фігури на стінах ледь-ледь визирали з темряви: Поранений пророк у помаранчевих шатах із раною чолі, Цілющий пророк у синьому з бородою й оповитим змієм посохом, Золота пророчиця у жовтому, що розсипає самоцвіти, Украдений пророк в червоному з петлею на шиї та нарешті Утоплена пророчиця у білій сукні нареченої в оточенні стилізованих хвиль.
Робін пройшла шарлатовим килимом між рядами сидінь і спинилася під образом Дайю з її зловісними чорними очима. Вона задивилася на фігуру на стелі, аж тут почула дещо неочікуване, від чого в неї стало дибки волосся на потилиці: звідкілясь із глибин храму кричало немовля.
Вона швидко розвернулася, шукаючи джерело звуку, і тоді рушила до сцени. Праворуч від неї були двері, які так добре зливалися із золотою стіною храму, що Робін не помітила їх під час служб, на які ходила, бо вся її увага була віддана образам богів та благочинній діяльності церкви, яку крутили на екрані. Робін намацала клямку-важіль і потягнула на себе.