Серед вас сьогодні є невіруючі, — знов усміхнувся Вейс. — Хтось із вас прийшов із цікавості. Хтось керується сумнівами, хтось недовірою. Хтось, мабуть, взагалі прийшов посміятися з нас. І чому б не посміятися? Сміх — це радість, а радість — від Бога.
Якщо сьогодні я скажу вам, що знаю — знаю і не маю жодних сумнівів — що після смерті є життя і що божественна сила прагне направити і підтримати кожну людину, яка її шукає, ви захочете побачити докази. І як на мене, ви маєте повне право вимагати доказів. Я краще матиму справу з чесним скептиком, ніж із сотнею вірян, які думають, ніби пізнали Бога, а насправді закохані у власне ханжество, упевнені, що тільки вони і їхня релігія знайшли шлях до істини.
А ще хтось із вас буде розчарований, якщо я скажу, що на цій земній площині ніщо не дається без терпіння та боротьби. Чи сподівається хтось за одну мить зрозуміти закони фізики? А наскільки складніше тоді джерело, від якого походять усі ці закони? Наскільки воно загадковіше?
Однак просто зараз ви можете зробити перший крок. Перший крок до отримання доказів, до цілковитої певності, яка є у мене.
Потрібно тільки сказати слова, які більш як чверть століття тому промовив Поранений пророк, і ці слова подарували йому знак, якого він так потребував, і привели до піднесення, і відкрили шлях на небеса. Чи скажете ви всього-на-всього це: «Я припускаю, що це можливо»?
Вейс замовк і усміхнувся. Всі мовчали.
— Якщо хочете отримати знак, скажіть ці слова: «Я припускаю, що це можливо».
Кілька голосів невпопад повторили фразу. Почулися знервовані смішки.
— Нумо, разом! — іще ширше заусміхався Вейс. — Всі разом! «Я припускаю, що це можливо»!
— «Я припускаю, що це можливо», — повторила паства включно з Робін. Служителі почали аплодувати, до них приєдналася решта присутніх, захоплених моментом. Дехто досі сміявся.
— Чудово! — сказав Джонатан, усміхаючись до аудиторії. — А тепер — ризикуючи виставити себе дешевим фокусником… — (більше сміху) —…я хочу попросити всіх подумати про одну річ. Не кажіть про це вголос, не кажіть нікому, тільки думайте: загадайте число або слово. Число або слово, — повторив він. — Будь-яке число. Будь-яке слово. Важливо тільки, щоб загадали його тут і тепер, у храмі.
«Сорок вісім», — навмання подумала Робін.
— Скоро, — провадив Вейс, — ви вийдете з храму і повернетеся до звичного життя. І якщо станеться так, що це слово або число якось нагадає про себе до півночі… що ж, це може бути і збігом, правда? Чи, може, везінням. Але ви щойно припустили, що це, можливо, дещо більше. Ви припустили, що Благословенне Божество намагається достукатися до вас, повідомити вам про Свою присутність у хаосі та метушні земної веремії, звернутися до вас у єдиний спосіб, доступний Йому тут і тепер, поки ви ще не опанували Його мови, поки не скинули каламуть земної площини і не побачили Найвище так ясно, як бачу його я та багато інших…
Щонайменше, — провадив Вейс, і образи богів за його спиною потьмяніли, а натомість знову з’явилося усміхнене обличчя Раста Андерсена, — я сподіваюся, що історія Пораненого пророка нагадає вам про те, що навіть дуже стражденна душа може знайти мир та радість. Що навіть людина, яка робила жахливі речі, може отримати прощення. Що існує дім, куди покличуть кожного, — варто лиш повірити, що це можливо.
Із цими словами Джонатан Вейс злегка нахилив голову, промінь світла зник, і під аплодисменти пастви лампи знову освітили храм. Але Вейс уже зник, і Робін лишалося тільки дивуватися тому, як швидко він покинув сцену; це, безсумнівно, додало йому схожості з чарівником.
— Дякую, Тату Джею! — сказала білява дівчина, яка раніше розмовляла з Робін. Вона піднялася на сцену і з усмішкою аплодувала всім присутнім. — А тепер, — продовжила вона, — я хочу трохи розказати вам про земну місію УГЦ. Ми прагнемо створити більш справедливе та рівне суспільство і хочемо дати силу та певність найвразливішим людям. Цього тижня, — додала вона, відступаючи вбік, щоб було видно екран, на якому почалося нове відео, — ми збираємо кошти на проект УГЦ «Юні піклувальники», мета якого — організація відпочинку для молоді, яка піклується про хронічно хворих чи інвалідизованих родичів.
Поки вона говорила, на екрані почали з’являтися епізоди з підлітками, які спершу разом бігали пляжем, тоді сиділи навколо вогнища, потім ходили під вітрилом та плавали на байдарках.
— Ми в УГЦ віримо не тільки в особисте просвітлення, а й у спільну роботу для покращення життя маргіналізованих членів суспільства як у церкві, так і поза її межами. Якщо маєте таку можливість, будь ласка, пожертвуйте кошти нашому проекту «Юні піклувальники» на виході, а якщо хочете більше дізнатися про нашу церкву та нашу місію, обов’язково поговоріть із нашими служителями, які радо вам допоможуть. А тепер я залишу вас із цими чудовими кадрами наших останніх гуманітарних проектів.