Колись Робін і Страйк уже сиділи в цьому офісі у темряві, напившись віскі, і він підступив до межі між дружбою та коханням небезпечно близько. Тоді він відчув відчайдушний фаталізм повітряного гімнаста, який зараз злетить у світло софітів, маючи під собою тільки чорну порожнечу, і так само почувався тепер.
— …знає, що я закоханий у тебе.
Крижане лезо шоку, електричний імпульс у мозок: Робін не могла повірити у щойно почуте до кінця. Секунди, що спливали, сповільнилися. Вона чекала, що Страйк додасть: «але то, звісно, її чиста злоба» — чи: «бо вона не розуміла, що чоловік і жінка можуть просто бути друзями»… чи якось пожартує. Але він не спробував знешкодити бомбу, яку щойно кинув, а просто дивився на неї.
А тоді Робін почула, як відчинилися скляні двері, і як Пат нерозбірливо, але радісно вітає когось своїм баритоном.
— Це Раян, — сказала Робін.
— Ясно, — відповів Страйк.
У стані замішання та шоку Робін підвелася, стискаючи в руках папку зі справою гравця у крикет, і відчинила двері кабінету.
— Вибач, — сказав затурканий Мерфі. — Бачила моє повідомлення? Пізно виїхав, зібрав усі затори.
— Нічого страшного, — відповіла Робін. — Я сама запізнилася.
— Привіт, — сказав Мерфі Страйкові, який вийшов до приймальні слідом за Робін. — Вітаю.
— З чим? — спитав Страйк.
— Зі справою церкви, — зі смішком відповів Мерфі. — А що, у вас уже якась нова сенсаційна історія?
— А, це, — відмахнувся Страйк, — Та! То Робін головним чином відзначилася.
Робін зняла з гачка куртку.
— Ну… до понеділка, — сказала вона Пат та Страйкові, якому не могла дивитися в очі.
— А це ти береш із собою? — спитав Мерфі, показуючи на папку у неї в руках.
— Ой… ні… вибач… — відповіла Робін, збентежившись. — Це я лишаю тут.
Вона поклала папку на стіл біля Пат.
— Па-па, — сказала вона і вийшла.
Страйк побачив, як зачинилися двері, і почув, як віддаляються металевими сходами здвоєні кроки.
— Така гарна пара, — замріяно мовила Пат.
— Поживемо — побачимо, — відповів Страйк.
Проігнорувавши швидкий проникливий погляд офісної менеджерки, він додав:
— Якщо буду потрібен, я в «Летючому коні».
Підхопивши свій піджак і залишену Робін папку, він вийшов геть. Час покаже, чи не скоїв він щойно дурницю, але Корморан Страйк вирішив, що час самому виконати настанову, яку він багато років тому намагався донести до Шарлотти. Щастя — це вибір, що часом вимагає зусиль, і йому вже давно настав час їх докласти.
Подяки
Моя найглибша вдячність моєму чудовому редактору (теж великому любителю сект) Девіду Шеллі. Я обіцяла тобі книгу про секту, — і вуаля, ось вона.
Величезна подяка Нітьї Рей за чудове співредагування і особливо за виловлені огріхи з цифрами і датами.
Моєму фантастичному агенту Нілу Блеру, який став одним із перших читачів цієї книжки, подяка за всю сумлінну працю, що ти робиш для мене, і за те, що ти такий чудовий друг.
Як завжди, дякую Ніккі Стоунгілл, Ребецці Солт та Марку Гатчинсону за нескінченну підтримку, мудрі поради і багато сміху.
Моя вдячність Ді Брукс, Саймону Брауну, Денні Кемерону, Анджелі Мілн, Россу Мілну, Фіоні Шепкотт та Кайсі Тієнсу: я кажу про це щоразу, але без вас цих книжок взагалі не було б.
І нарешті, Нілу Мюррею, який взагалі не зрадів книзі про секту, але тепер вважає «Стрімку могилу» найкращою в серії. Бачиш? Я завжди права — крім тим численних випадків, коли правий ти. Цьом!