— Такий приємний сюрприз, — сказала вона, обіймаючи брата. — Люк грає у футбол із Ґреґом, а Адам нагорі. Заходь, я щойно дістала з духовки банановий хліб.
— Пахне фантастично, — сказав Страйк, ідучи за нею до кухні, скляні двері якої дивилися на газон. — Відріж мені шматочок. Мені ще десь сім треба скинути до бажаної ваги.
— Дуже рада, що ти зайшов, бо мене трохи непокоїть Тед, — сказала Люсі, дістаючи з шафи блюдечка. Тед був їхнім дядьком-удівцем, який жив у Корнволлі. — Я вранці йому подзвонила, а він мені розповів ту саму історію, що й минулого разу, — слово у слово.
— Йому, мабуть, самотньо, — сказав Страйк, сідаючи за кухонний стіл.
— Мабуть, — із сумнівом у голосі відповіла Люсі, — але я подумала, що треба б до нього навідатися. Складеш компанію?
— Так, але треба спланувати наперед, — відповів Страйк, якого спіткало знайоме відчуття обмеження, що його нерідко вселяла в нього Люсі, вимагаючи негайно пристати на її плани, і злилася, якщо в нього не виходило беззастережно це зробити. Однак сьогодні вона просто відрізала йому скибку бананового хліба й поставила горнятко з чаєм.
— То чим завдячую? Не подумай, я рада тебе бачити.
Страйк не встиг відповісти, бо зайшли Джек та Адам. Кожен тримав у руках іграшковий лук; Страйк купив їх навмисно, щоб небожі пішли гратися надвір, поки він розмовлятиме з Люсі.
— Дуже круто! — сказав Страйку Адам.
— Радий, що тобі подобається, — відповів Страйк.
— Корме, ну навіщо! — сказала Люсі, але видно було, що вона дуже задоволена. Він стільки разів забував про дні народження небожів, що ці іграшки, можна сказати, забарилися. — От би ще не дощило, — додала Люсі, визирнувши у вікно.
— Хіба це дощ, — сказав Страйк.
— Хочу спробувати постріляти, — заявив Джек, утверджуючись у званні дядькового улюбленця. — Я надягну гумові чоботи, — сказав він матері, вибігаючи з кухні. На полегшення Страйка, Адам побіг за старшим братом.
— То нащо ти приїхав? — знову спитала Люсі.
— Я б краще поговорив так, щоб хлопці нас не чули, — відповів Страйк.
— О Боже… ти що, хворий? — запанікувала Люсі.
— Та в жодному разі, — почав Страйк, — я просто…
Джек та Адам повернулися до кухні з гумовими чоботами.
— І куртки не забудьте, — наказала Люсі, розриваючись між страхом перед можливою заявою Страйка і піклуванням про синів.
Нарешті хлопчики вибігли під дощ у куртках, і Страйк прочистив горло.
— Власне, я хотів поговорити з тобою про справу, яку щойно взяв.
— Ой, — відповіла Люсі, трохи заспокоївшись, — а що з нею?
— Якщо у нас усе вийде, в чому наразі немає певності… якщо у нас все вийде, вся ця історія може потрапити у пресу. І якщо потрапить, є невелика вірогідність, що мова піде про мене і про тебе. І що журналісти щось розкопають.
— Наприклад? — сторожко спитала Люсі. — Вже ж розкопали, хіба ні? «Син суперґрупі, скандальної тусівниці Леди Страйк».
— Справа не в мамі, — відповів Страйк.
Він відзначив напружений вираз обличчя Люсі. Леду вона востаннє називала мамою років у чотирнадцять і не приховувала того, що своєю справжньою матір’ю вважає їхню покійну тітку Джоан.
— Тоді в чому? — спитала Люсі.
— Власне, — почав Страйк, — мене найняли розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви.
— І що?
— А те, що їхня штаб-квартира знаходиться на місці колишньої Ейлмертонської комуни.
Люсі відкинулася на стільці, ніби слова завдали їй фізичного удару. Її погляд був порожній. Нарешті вона ковтнула і вимовила:
— О.
— Коли я дізнався, що саме там почалася історія УГЦ, то був у шоці, — сказав Страйк. — Я не знав, коли ми взяли цю справу, а тоді…
Він із жахом зрозумів, що Люсі безгучно плаче.
— Люсі, — мовив він, простягаючи руку, а вона прибрала свою зі столу і обняла себе. Ця реакція була значно гіршою за те, що уявляв собі Страйк; він очікував, що буде гнів та обурення — мовляв, брат знову тягне на світло її незвичне дитинство, і знову інші мами пліткуватимуть про неї біля школи.
— Ісусе Христе, — сказав Страйк, — я не…
— Що — «не»? — сердито спитала Люсі, по обличчю якою струменіли сльози.
— Пробач, будь ласка, — сказав Страйк. — Я сам був шокований, коли побачив…
Люсі підвелася і попленталася до бічного стола, потягнулася до паперового рушника на металевому тримачі. Відірвавши трохи, вона витерла обличчя, глибоко вдихнула і промовила, відчайдушно намагаючись опанувати себе:
— Вибач. Я просто… я не чекала…
Вона розридалася. Страйк зіп’явся на ноги і пішов до неї. Він майже очікував, що сестра відштовхне його, але вона дозволила себе обійняти і просто схлипувала, сховавши обличчя у брата на грудях. Вони і хвилини не встигли так простояти, коли вхідні двері відчинилися.