— Чому ти так кажеш? — спитав Страйк.
— Бо вона… вона…
Люсі почало трусити. Кілька секунд вона мовчала, а тоді з неї полився потік слів.
— Знаєш, як я тішилася щоразу, коли на УЗД було видно, що в мене буде хлопчик? Щоразу так раділа! Я не хотіла доньку. Я знала, що буду паскудною матір’ю для дівчинки.
— Ти була б…
— Та не була б! — сердито заперечила Люсі. — Я б очей із неї не зводила! Я знаю, що з хлопчиками теж все це буває, ой, знаю… але значно рідше… в Ейлмертоні це робили тільки з дівчатками. Тільки з дівчатками.
Люсі важко дихала, час до часу витираючи очі паперовою серветкою. Страйк знав, що з його боку це боягузливо, бачив, що Люсі хоче розповісти йому про все, але не наважувався питати, боячись почути відповіді.
— То вона відвела мене до нього, — нарешті вимовила Люсі.
— До кого?
— До лікаря Коатса, — відповіла Люсі. — Я впала. Їй було років п’ятнадцять чи шістнадцять. Взяла мене за руку. Я не хотіла йти. «Тебе має оглянути лікар». Вона мало не силоміць мене тягнула.
У кімнаті запала нова пауза, але Страйк бачив, як у Люсі гнів бореться зі звичною стриманістю й упертим прикиданням, що життя, в яке втягнула їх обох Леда, давно померло разом із Ледою.
— Він що, — повагом спитав Страйк, — торкався…
— Запхнув у мене чотири пальці, — грубо відповіла Люсі. — Два дні йшла кров.
— Бляха, — простогнав Страйк, проводячи рукою по обличчю. — А я де був?
— Ганяв у футбол, — відповіла Люсі. — Я теж ганяла. Так і упала. Ти, мабуть, думав, що вона хоче мені допомогти.
— Чорт, Люс… — почав Страйк. — Мені дуже…
— Ти не винен. Винна наша так звана матуся, — зашипіла Люсі. — Де вона була? Десь накурилася? Злягалася у лісі з черговим придурком? А та сучка Мадзу тим часом затягнула мене до Коатса і все знала. Вона все чудово розуміла. Я бачила, як вона робила те саме з іншими дівчатками. Заводила їх до Кровтерів. На терапії я весь час про це розповідаю — чому я ніколи не сказала, чому не врятувала інших дівчат…
— Ти ходиш на терапію? — здивувався Страйк.
— Боже милостивий, а ти як думав?! — відповіла Люсі лютим шепотом, бо хтось — мабуть, Ґреґ, який наївся бананового хліба — пройшов за дверима і почав підніматися сходами. — Після такого кінченого дитинства! Ти сам хіба не ходиш?
— Ні, — відповів Страйк.
— Ні, — гірко повторила Люсі, — тобі воно не треба, ти ж у нас самодостатній, ти невразливий…
— Я цього не кажу, — заперечив Страйк. — Я не… чорт забирай…
— Не смій, — огризнулася Люсі, знову обхопивши себе руками. — Я не хочу… а, забудь, це не важливо. Хоча ні, важливо, — передумала вона, знову заплакавши, — я досі не можу пробачити собі, що мовчала. Та сучка Мадзу так само відводила до них інших дівчат, а я мовчала, бо не хотіла говорити про те, що сталося зі мн…
Двері відчинилися. Страйк був шокований тим, як перемінилася Люсі: витерла сльози і вмить випрямилася, тож коли до кімнати забіг мокрий захеканий Джек, мама зустріла його усмішкою.
— Просто супер! — сказав Джек Страйку, усміхнувся і показав на свій лук.
— Радий це чути, — відповів Страйк.
— Джеку, ходи витрися, а потім відріж собі скибку бананового хліба, — сказала Люсі, на вигляд цілковито всім задоволена, і вперше за їхні дорослі роки Страйк подумав, що уперте бажання сестри жити стабільним і максимально нормальним життям та її категорична відмова безкінечно ламати голову над безміром жахливих варіацій людської поведінки — це така форма зовнішньої сміливості.
Щойно за Джеком зачинилися двері, Страйк розвернувся до Люсі й сказав — тихо і майже щиро:
— Шкода, що ти не розповідала мені про це раніше.
— Ти б тільки засмутився. Плюс ти завжди так хотів вірити, що Леда була чудовою.
— Не хотів, — тепер уже цілковито чесно відказав Страйк. — Вона була… така, яка була.
— Просто не годилася на роль матері, — сердито заявила Люсі.
— Не годилася, — похмуро погодився Страйк. — Мабуть, у цьому ти була права.
Люсі підняла на нього шокований погляд.
— Я стільки років чекала, коли ти це визнаєш. Стільки років!
— Здогадуюся, — відповів Страйк. — Слухай, я знаю, ти гадаєш, що для мене вона була втіленням усіх чеснот, але чорт забирай, це не так. Невже ти справді гадаєш, що я бачу, яка мама вийшла з тебе, а тоді згадую її — і не бачу різниці?
— Ой, Ломако, — заплакала Люсі.
— Вона була така, яка була, — повторив Страйк. — Я її любив. Я не можу збрехати, що це не так. І вона, можливо, була просто жахлива багато в чому, але я певен, що вона теж нас любила.