— Та невже? — спитала Люсі, витираючи очі.
— Любила, і ти це знаєш, — відповів Страйк. — Вона не створила нам безпечного середовища через свою наївність, їй заледве можна було довірити відчиняти двері самій. Зі школою всі вийшло так кепсько, бо вона сама ненавиділа школу. Вона тягнула в наше життя жахливих чоловіків, бо щоразу вірила, що той чорт — то її справжнє кохання на все життя. Це все було не від зла, а просто від недбалості.
— Від недбалих людей багато шкоди, — озвалася Люсі, досі витираючи сльози.
— Так і є. І вона заподіяла багато шкоди, — відповів Страйк. — Але найбільше — самій собі.
— Я не… я не бажала їй смерті, — схлипнула Люсі.
— Боже, Люсі, та я знаю, що ні!
— Я завжди думала, що настане день, і я їй все-все скажу… а тоді стало запізно, бо вона померла… ти от кажеш, що вона нас любила, але…
— Любила, і ти це знаєш, — повторив Страйк. — Адже знаєш, Люсі… Пам’ятаєш ту багатосерійну казку, яку вона нам розповідала? Як там вона, бляха, називалася?
— Місяцики, — схлипнула Люсі.
— Так, про сімейство Місяциків, — кивнув Страйк. — Тім була мама і…
— …і Бомбо та Мунґо…
— Вона любила нас не так, як інші мами, — мовив Страйк, — але в неї все було не як у людей. Це не значить, що вона нас не любила. Але й не значить, що вона не була збіса безвідповідальна.
На кілька хвилин запала тиша. Люсі схлипувала чимдалі рідше. Кінець-кінцем вона витерла обличчя обома руками й підняла на Страйка червоні очі.
— Якщо ти розслідуєш діяльність цієї церкви… як там вона називається?..
— УГЦ.
— То обов’язково дістань ту суку Мадзу, — тихо промовила Люсі. — Мені байдуже, чи вона сама постраждала. Вибач, але байдуже. Вона допомагала їм робити це з іншими дівчатками. Вона була в них за звідницю.
Страйк думав був сказати, що його найняли з іншого приводу, та натомість відповів:
— Якщо буде нагода, я це зроблю.
— Дякую, — відповіла Люсі й знову потерла напухлі очі. — Тоді все буде не дарма.
— Я хотів ще дещо тобі сказати, — додав Страйк, дивуючись сам собі й не розуміючи, чого, власне, хоче досягти. Це було поривання, продиктоване бажанням бути з Люсі таким самим чесним, як вона з ним, нічого більше від неї не приховувати. — Я… гм… я почав спілкуватися з Прюденс. З іншою байстрючкою Рокбі.
— Та невже? — спитала Люсі, і на його подив — бо Страйк приховував ці нові стосунки від сестри, боячись, що вона ревнуватиме чи вирішить, що він знайшов їй заміну — вона усміхнулася крізь сльози. — Ломако, це чудово!
— Чудово? — вражено перепитав Страйк.
— Аякже! — запевнила Люсі. — Давно ви спілкуєтеся?
— Ну… кілька місяців. Вона приходила до мене в лікарню, коли я… ну, ти пам’ятаєш…
І він показав на легеню, де колись зробив дірку загнаний у кут убивця.
— І яка вона? — спитала Люсі, дуже зацікавлена і нітрохи не ображена.
— Приємна, — відповів Страйк. — Не така, як ти, але…
— Тобі не треба цього казати, — хрипко засміялася Люсі. — Ми з тобою таке разом пережили, що більше ніхто не зрозуміє. Знаєш, Джоан завжди хотіла, щоб ти помирився із Рокбі.
— Прюденс — не Рокбі, — заперечив Страйк.
— Я розумію, — відповіла Люсі, — але все одно добре, що ви спілкуєтеся. Джоан би це сподобалося.
— Я думав, ти до цього поставишся інакше.
— Чому? Я спілкуюся з іншими дітьми мого батька.
— Правда?
— Звісно! Не хотіла про це розповідати, щоб ти не…
— Ти думала, що я ображатимуся?
— Скоріше переймалася, що в мене з батьком та його дітьми нормальні стосунки, а в тебе ні, — відповіла Люсі. По недовгій паузі вона додала: — Я бачила в газеті Шарлотту з її новим бойфрендом.
— Так, — відповів Страйк, — вона любить… певний спосіб життя. Це завжди було проблемою. Я на нього не заробляв.
— І ти не?..
— Боронь Боже, — відповів Страйк. — Це давно в минулому.
— Я рада, — відповіла Люсі. — Дуже-дуже рада. Ти заслуговуєш кращого. Ти ж залишишся на обід, правда?
Страйк погодився, просто не маючи вибору після всіх ранкових одкровень.
12
Негідна річ видається такою безневинною і заманливою, що чоловік насолоджується нею; вона здається такою маленькою і слабкою, що він уважає, ніби може забавлятися з нею і не мати від того шкоди.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
На обіді Страйк доклав неабияких зусиль, щоб здаватися веселим, і виявляв до швагра та старшого небожа небачене терпіння. Коли встали з-за столу, він не кинувся навтьоки, а дочекався, коли вщухне дощ і вся сім’я пішла на заднє подвір’я й дивилася, як Люк, Джек та Адам граються зі своїми новими луками. Він навіть зробив вигляд, що не сердиться, коли Люк буцімто випадково (Страйк у це не вірив) поцілив дядькові у щоку, а Ґреґ почав реготати.