— А, — промовив журналіст, звівши очі. — Славетний детектив.
— Безстрашний репортер, — озвався Страйк, сідаючи.
Вони потиснули руки над столом. Уважні блакитні очі Робертсона вивчали Страйка. Від нього віяло грубуватим гумором. Поруч із ноутбуком лежала пачка жувальної гумки «Нікорет».
— Чув, ти приятелюєш з Домініком Келпеппером, — сказав Робертсон, маючи на увазі журналіста, якого Страйк не терпів.
— Знаю такого. Той ще чмошник.
Робертсон засміявся.
— Чув, ти трахнув його кузину.
— Такого не пригадую, — збрехав Страйк.
— Що скажеш про Брекзит?
— Не маю думки, — відповів Страйк.
— Шкода, — сказав Робертсон. — Ще триста слів треба набрати. Він закрив ноутбук.
— Тож тепер ти взявся за УГЦ? — Робертсон відкинувся на стільці, так само жуючи гумку, і сплів короткі пальці на великому пивному череві. — То я матиму ексклюзивні права на статтю, якщо ти знайдеш труп у церкві під мостинами?
— Цього я гарантувати не можу, — відповів Страйк.
— Тоді який мій зиск?
— Зробиш добру справу, — відповів Страйк.
— Я схожий на бойскаута?
— Якщо я дізнаюся щось сенсаційне, що не скомпрометує мого клієнта, — мовив Страйк, який готувався до цієї розмови, — воно твоє.
— Ловлю на слові, — відповів Робертсон, розплів пальці, дістав і вкинув до рота ще подушечку нікотинової гумки, а тоді сьорбнув пива.
— Тобто ти про них писати не боїшся? — спитав Страйк.
— Не побоюся, якщо добудеш мені солідну інформацію. То купка покидьків. Я їх залюбки порву на клоччя.
— Наскільки я зрозумів, вони попсували тобі життя?
— Я мало не лишився без роботи через ту статтю, — відповів Робертсон. — Адвокати вчепилися в сраку, редакція обісралася, колишній жінці почали дзвонити аноніми…
— Справді?
— А ти думав! І ти б бачив, що ті чорти зробили з моєю сторінкою на Вікіпедії.
— У тебе є сторінка на Вікіпедії? — здивувався Страйк.
— Не було, поки не зчепився з УГЦ, але щойно вийшов матеріал, вони мені її зробили. «Ганебний журналіст Ферґюс Робертсон». «Скандальний алкоголік Ферґюс Робертсон». «Сімейний аб’юзер Ф…» Я своєї колишньої пальцем не торкався, — додав Робертсон, ніби захищаючись. — Тож так: якщо ти добудеш докази, то я опублікую матеріал і змушу їх пошкодувати про день, коли вони вирішили мене переслідувати.
Страйк дістав записник та ручку.
— Чому ти взагалі ними зацікавився?
— Копав інформацію про багатіїв та зірок, які увірували.
— І що їм там було треба?
— Багатії цікавилися зірками-вірянами. Зірки шукали піару: нічого не треба робити, УГЦ саме нафоткає і напише, як ти допомагаєш молодим піклувальникам та бездомним. Таким, як Нолі Сеймур, подобається демонструвати духовність. Плюс там є доктор Джов.
— До твоєї статті я про нього навіть не чув.
— Тобто ранкові шоу ти не дивишся?
Страйк похитав головою.
— Він там постійний гість. Схожий на Брюса Лі після автомобільної аварії. Має кабінет у Белґравії, де приймає людей, у яких грошей більше, ніж мізків. Пропонує повний спектр лайна собачого: і медичні банки, і гіпноз, і регресію до минулого життя.
— У статті ти писав, що він вербує пацієнтів до УГЦ.
— Я вважаю, що великі донатори найбільше заходять через нього. Адвокати УГЦ примусили мене спростувати цю заяву.
— Колишня вірянка, з якою ти розмовляв…
— Мале й дурне, — майже ласкаво мовив Робертсон. — Єдина згодилася поговорити зі мною.
— Довго вона пробула в них?
— П’ять із половиною років. Пішла на зібрання з одногрупником. Той витримав тиждень і пішов, а вона залишилася. Вона лесбійка, — додав Робертсон, — а батько був проти, що доньці подобаються жінки. УГЦ продає себе під прапором інклюзивності, тож можеш собі уявити, чому вона купилася. Дівчина з багатої сім’ї. Церква вичавила з неї майже всенький спадок, пожувала і виплюнула.
— І вона тобі казала, що її били?
— Били, морили голодом, підкладали під чоловіків… але я не мав чим підкріпити її слова, тож довелося писати про «можливі» злочини. — Робертсон відпив ще пива й додав: — Більшість того, що вона розповіла, я не міг облікувати, бо розумів, що газету затягають по судах. З іншого боку, це й так сталося. Треба було писати все, — гірше не було б.