— Та, що приватний детектив? — спитала Шейла своїм трохи брязкітливим голосом.
— Так, — відповіла Робін і дістала свої водійські права. — Це я.
Шейла кілька митей роздивлялася документ, а тоді сказала:
— Гаразд. Тоді заходь, — і вона відступила вбік, впускаючи Робін до вистеленого темно-коричневим килимом коридора. У будиночку стояв дещо притхлий запах.
— Сідай там, — сказала Шейла, показуючи Робін на вітальню. — Будеш чай?
— Дякую… може, вам допомогти? — спитала Робін, дивлячись, як тендітна на вигляд Шейла човгає до кухні. Та не відповіла. Робін сподівалася, що слуховий апарат увімкнутий.
Обідрані шпалери і нечисленні старі меблі повідомляли про бідність. Зелена канапа стояла під прямим кутом до вицвілого картатого крісла з таким самим пуфом для ніг. Телевізор був старий, а під ним виднівся такий самий старий відеомагнітофон. На благенькій полиці стояло кілька романів, набраних великим шрифтом. Єдина фотографія в кімнаті стояла на книжковій шафі. Це було весільне фото з шістдесятих. Шейла та її чоловік Браян (чиє ім’я Робін знала з даних перепису населення) стояли під залом реєстрації. Замолоду Шейла була дуже гарна, темні коси збирала у зачіску-вулик, а пишна весільна сукня ледь прикривала її коліна. Зображенню додавав зворушливості той факт, що трохи вайлуватий на вигляд Браян щасливо усміхався, ніби не міг повірити, що йому так пощастило.
Ноги Робін щось торкнулося: до кімнати зайшов сірий кіт і тепер дивився на неї ясними зеленими очима. Робін нахилилася почухати його за вушком, коли дзенькання сповістило про повернення Шейли, яка тримала стару бляшану тацю з двома горнятами, глечиком і тарілочкою зі скибками недорогого магазинного пирога.
— Дозвольте, — сказала Робін, бо частина гарячої рідини вже розплескалася. Шейла дозволила Робін взяв в неї тацю і поставити на маленький кавовий столик. Взявши свій кухлик, Шейла поставила його на підлокітник картатого крісла, сіла, поклала крихітні ніжки на пуф, а тоді сказала, придивившись до таці:
— Цукор забула. Зараз…
І почала важко вставати з крісла.
— Нічого, я його не вживаю, — поспішно сказала Робін. — Хіба що вам?
Шейла похитала головою і розслабилася. Коли Робін сіла на канапу, кіт стрибнув туди і почав тертися об неї та мурчати.
— Він не мій, — сказала Шейла, спостерігаючи за котом. — Сусідський, але йому тут подобається.
— Зрозуміло, — усміхнулася Робін, гладячи вигнуту котячу спину. — Як його звати?
— Смокі, — відповіла Шейла, підносячи чашку до губ. — Йому тут подобається, — повторила вона.
— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки? — спитала Робін.
— Записувати? Записуй, — відповіла Шейла Кеннетт. Коли Робін дістала ручку, Шейла поцмокала до Смокі, але той проігнорував її і далі тицявся головою в Робін. — Невдячний, — сказала Шейла. — А я йому ввечері давала лосося з банки.
Робін знов усміхнулася і відкрила записник.
— Отже, місіс Кеннетт…
— Називай мене Шейла. Нащо ти це з собою зробила?
— А… це? — зніяковіла Робін, торкнувшись синіх кінців свого каре. — Просто вирішила спробувати.
— Панкуєш? — спитала Шейла.
— Хіба трохи, — відповіла Робін, вирішивши не казати Шейлі, що вона років на сорок запізнилася.
— Ти гарна дівчина. Не треба тобі того синього.
— Я думаю повернути як було, — відповіла Робін. — Тож… я можу спитати, як ви з чоловіком потрапили до Чапмен-Фарм?
— Тоді вона не називалася Чапмен-Фарм, — відповіла старенька. — То була Форджмен-Фарм. Ми з Браяном були хіпі, — пояснила Шейла, глянувши на Робін крізь товсті скельця окулярів. — Ти знаєш, що таке хіпі?
— Так, — відповіла Робін.
— Це були ми з Браяном. Хіпі, — повторила Шейла. — Жили в комуні. Хіпі, — знову повторила вона, ніби їй просто подобалося це слово.
— А ви пам’ятаєте, коли…
— У шістдесят дев’ятому році ми поїхали туди, — сказала Шейла. — Щойно все почалося. Ми вирощували шмаль. Знаєш, що таке шмаль?
— Так, знаю, — відповіла Робін.
— Курили ми добряче, — зі смішком мовила Шейла.
— Ви пам’ятаєте, хто ще там був на початку?
— Так, я все пам’ятаю, — гордо відповіла Шейла. — Раст Андерсен. Він був американець. Жив у наметі за полями. Гарольд Коатс. Я все пам’ятаю. Іноді не згадаю, що було вчора, а те — пам’ятаю. Коатс був поганий чоловік. Дуже поганий.
— Чому?
— Діти, — відповіла Шейла. — Ти знаєш, що там було?
— Ви про те, за що арештували братів Кровтерів?