— Так, я про них. Паскудні люди. Жахливі. І вони, і їхні друзі.
Із гучним воркотінням кіт перевернувся на спину, а Робін далі гладила його лівою рукою.
— Ми з Браяном гадки не мали, чим вони займалися, — сказала Шейла. — Гадки не мали, що таке робиться. Ми працювали, вирощували і продавали овочі. Браян тримав свиней.
— Свиней?
— Він любив своїх свинок. І курей. Всюди бігали діти… Своїх у мене не було. Суцільні викидні. Дев’ять їх було.
— О, мені дуже шкода, — сказала Робін.
— Своїх у нас не було, — повторила Шейла. — Ми хотіли мати дітей, але не могли. Там по фермі бігало багато дітей, і твого друга я теж пам’ятаю. Здоровий був хлопчик. Більший за декого зі старших дітей.
— Даруйте? — збентежилася Робін.
— Я про твого партнера. Кондоман Страйк, так його звати?
— Так, — відповіла Робін, здивовано дивлячись на стареньку і підозрюючи, що жінка, яка, може, і повторювалася, але здавалася цілком притомною, насправді вже має слабоумство.
— Коли я сказала сусідці, що ти приїдеш, вона мені прочитала статтю про нього і про тебе. Він там був — із сестрою та мамою. Я пам’ятаю, бо мій Браян заглядався на Леду Страйк, і я це бачила, і ми дуже сварилися. Я ревнувала. Бачила, як він весь час на неї дивиться. Ревнувала, — повторила Шейла. — Втім, Леда на мого Браяна і не глянула б. Браян рок-зіркою не був.
Шейла знову хрипко захихотіла. Приховуючи шок, Робін мовила:
— У вас дуже добра пам’ять, Шейло.
— О, я пам’ятаю все, що було на фермі. Іноді не згадаю вчорашній день, а те все пам’ятаю. Я допомагала маленькій Енн народжувати. А там же був Гарольд Коатс, лікар. Я допомагала. Їй так важко було… Але ж всього чотирнадцять років.
— Справді?
— Так… вільне, бачиш, кохання. Тоді все було не так, як тепер. Зовсім інакше.
— А дитина…
— З дитиною все було добре. Енн назвала її Мадзу, але скоро пішла. А малу залишила комуні. Не захотіла бути матір ю. Надто молода.
— І хто дбав про Мадзу? — спитала Робін. — Батько?
— Не знаю я, хто її батько. Я не знала, з ким Енн ходила. Всі спали, з ким траплялося. Крім нас із Браяном. Ми хотіли своїх дітей. Працювали. Ми не знали, що там відбувалося, — вкотре повторила Шейла. — На ферму прийшла поліція. Без попередження. Хтось їх навів. Нас всіх допитували. Мого Браяна багато годин тримали у відділку. Все обшукали. Копалися в наших особистих речах. Ми з Браяном після цього поїхали.
— Поїхали?
— Так. Жах, — сказала Шейла і ще раз підкреслила: — Ми не знали. Нічого не знали. Вони ж не посеред подвір’я цим займалися. А ми весь час працювали.
— Куди ви подалися, коли поїхали звідти?
— Сюди, — відповіла Шейла, обвівши будиночок плямистою рукою. — Це моїх батьків. Ох, як вони сердилися через усе, що писали в газетах. А Браян не міг знайти роботу. Я знайшла. Секретаркою. Мені не подобалося. Браян скучив за фермою.
— Ви пам’ятаєте, як довго тут прожили, Шейло?
— Два роки… три роки… потім нам написала Мадзу. Сказала, що тепер все значно краще, що там нова спільнота, хороші люди. Браян умів працювати на землі, розумієш, і тому вона його запрошувала назад… і ми повернулися.
— Ви пам’ятаєте, хто там був, коли ви повернулися?
— А ти тортик не їстимеш?
— Дякую, залюбки, — збрехала Робін і потягнулася по шматочок. — А ви?..
— Ні, я його тобі купила, — відповіла Шейла. — То що ти в мене питала?
— Про людей, які жили на Чапмен-Фарм, коли ви туди повернулися.
— Я всіх імен не пам’ятаю. Там було кілька нових сімей. Коатс так само лишився. Про що ти мене питала?
— Про людей, — відповіла Робін, — які там жили, коли ви повернулися.
— Ох… Раст Андерсен у своїй халупці. Малий Ґрейвз — таке худе, з багатеньких. Він був новенький. Ходив до Раста і курив по пів ночі. Шмаль курив. Ти знаєш, що таке шмаль? — знову спитала вона.
— Так, знаю, — усміхнулася Робін.
— Деяким людям її не можна, — розважливо повідомила Шейла. — Малому Ґрейвзу не можна було. Він зробився трохи тойво. Її не всім можна.
— А Джонатан Вейс уже був на фермі, коли ви повернулися? — спитала Робін.
— Був із донькою, з Абіґейл. І в Мадзу народилася дівчинка — Дайю.
— Якої ви були думки про Джонатана Вейса? — спитала Робін.
— Чарівний. Тоді я так думала. Він всіх зачарував. Чарівний, — повторила вона.
— Ви не знаєте, чому він приїхав на ферму?
— Ні, не знаю, чому він приїхав. Мені було шкода Абіґейл. Спершу мама померла, тоді батько привіз її на ферму, аж тут і сестра народилася…
— А ви пам’ятаєте, коли з’явилася ідея церкви?