— У пабі «Гренадер» в Белґравії, — відповів Страйк, рушаючи слідом за об’єктом, який прямував на станцію. — Він вибирав. Наскільки я зрозумів, це біля його роботи. Також він каже, що в нас є спільна подруга.
— Можливо, клієнтка, — припустила Робін. З року в рік кількість дуже багатих лондонців, які зверталися до агенції, зростала, а нещодавно вони попрацювали на кількох мільярдерів.
— То це все, що ти почула від Шейли? — спитав Страйк.
— Е… мабуть, так, — відповіла Робін. — Я напишу звіт за нотатками і відправлю тобі.
— Чудово. Що ж, мені час, заходимо до вагону. Гарно тобі доїхати.
— Гаразд, до зв’язку, — відповіла Робін і поклала слухавку.
Якусь мить вона роздивлялися залишки сендвіча, який виявився дуже сухим, а тоді сховала його назад у паперовий пакет і натомість потягнулася по йогурт і пластикову ложечку. Вона вагалася, перш ніж відповісти на останнє питання Страйка, бо не стала казати, що Шейла пам’ятала його присутність в Ейлмертонській комуні в дитинстві. Робін подумала, що Страйк не хоче обговорювати цю тему, адже сам він про це не згадав.
Гадки не маючи, наскільки близько він був до такої небажаної розмови, Страйк повертався до Лондона з дещо позитивнішим сприйняттям світу, бо відновив дружнє спілкування з Робін. Його гумор іще покращився, хоч і з менш сентиментальної причини, коли Франк-Два привів його до Ноттінґ-Гіллу, а тоді рушив просто до групи пастельних будинків, в одному з яких мешкала їхня клієнтка, акторка Таша Майо.
— Присідав за машинами, задивлявся на її вікна, — за годину розповів Страйк Деву Шаху, який прийшов змінити його на стеженні. — Я зробив кілька фотографій. Клею в замкову щілину він поки не лив.
— Може, чекає, щоб було темно, — припустив Шах. — Так романтичніше.
— Ти останнім часом розмовляв із Літтлджоном? — поцікавився Страйк.
— «Розмовляв»? — задумливо повторив Шах. — Ні, розмовою це важко назвати. А що?
— Якої ти про нього думки? — спитав Страйк. — Неофіційно, так би мовити.
— Дивний, — просто сказав Шах, глянувши на свого боса.
— Власне, я починаю…
— А ось і вона, — мовив Шах.
Двері будинку, де мешкала актриса, відчинилася, і на тротуар спустилася тендітна стрижена білявка з великою сумкою. Вона швидко попрямувала до метро, читаючи щось із телефона на ходу. Молодший Франк кинувся слідом, піднявши свій мобільний: вочевидь, він її знімав.
— Що за моторошний засранець, — прокоментував Шах і пішов за ними, а Страйку лишалося тільки рухатися в бік «Гренадера».
Генрі Вортінґтон-Філдз обрав для зустрічі зі Страйком паб, у якому детектив колись бував; цей заклад полюбляла Шарлотта і її заможні друзі. Елегантний фасад був пофарбований червоним, білим та синім; біля вікон висіли кошики з квітами, біля дверей стояла червоногаряча будка-вартівня.
Інтер’єр лишився таким самим, яким пам’ятав його Страйк: на стінах плакати і картини мілітарної тематики, поліровані столи, оббиті червоною шкірою сидіння та стеля, обклеєна сотнями банкнот усіх валют. Вважалося, що в пабі з’являється привид солдата, якого забили до смерті за махлювання у картах. Гості лишали гроші, щоб сплатити його борг, але це не допомагало, і примарний солдат так само являвся у закладі — чи принаймні таку історію розповідали туристам.
За винятком двох німців, які обговорювали купюри на стелі, всі клієнти були англійці — чоловіки в костюмах чи кольорових штанах-чиносах, що їх полюбляють вищі прошарки, жінки в елегантних сукнях чи джинсах. Страйк замовив пінту безалкогольного пива і сів її пити, паралельно читаючи з телефона статтю Ферґюса Робертсона про майбутній брекзит і час до часу піднімаючи погляд, щоб не пропустити свого співрозмовника.
Щойно Генрі Вортінґтон-Філдз увійшов до пабу, Страйк зрозумів, що то він — здебільшого через сторожкий погляд, притаманний людям, які збираються розмовляти з приватним детективом. Генрі мав тридцять чотири роки, але здавався молодшим. Високий, тонкий та блідий, з копицею хвилястого рудого волосся, він був в окулярах у роговій оправі та гарно скроєному однобортному костюмі з яскравою червоною краваткою в підковах. Він був схожий на працівника мистецької галереї чи продавця у люксовій крамниці. І те, і те цілком пасувало Белґравії.
Купивши собі джин із тоніком, Генрі секунду-другу придивлявся до Страйка, а тоді підійшов до його столика.
— Корморан Страйк? — Його акцент був аристократичний, із ледь помітною манірністю.
— Це я, — відповів Страйк, простягаючи руку. Генрі опустився на лаву навпроти детектива.