— Я думав, ви будете… не знаю, ховатися за газетою. Такою, з дірочками для очей.
— Це я роблю тільки у когось на хвості, — відповів Страйк, і Генрі засміявся — знервовано і довше, ніж варто було б у відповідь на подібний жарт.
— Дякую, що погодилися на цю зустріч, Генрі.
— Нема за що, — відповів Генрі і зробив ковток джину. — Коли я отримав ваше повідомлення, то перелякався, мовляв, та хто це такий? Але я почитав про вас, і Шарлотта теж сказала, що ви хороша людина, тож…
— Шарлотта? — перепитав Страйк.
— Так, — кивнув Генрі. — Шарлотта Росс. Я її знаю з антикварного салону, в якому працюю, «Арлінґтон і Блек», знаєте? Вона міняла інтер’єр, і ми їй дістали кілька приємних речей. Коли я вас загуглив, то дізнався, що ви з нею… тож я їй подзвонив, — вона чудова, мабуть, моя улюблена клієнтка… і кажу: «Привіт, Шарлі, а з цим хлопом варто поговорити?» — щось такс спитав, а вона відповіла: «Так, дуже варто». І ось я тут.
— Чудово, — сказав Страйк якомога люб'язнішим тоном і з якомога люб’язнішим обличчям. — Власне, як я писав у повідомленні, я помітив, що ви досить різко висловлюєтеся про УГЦ на своїй сторінці, тож…
— Так-так, — підхопив Генрі, знервовано посовавшись, — але я мушу сказати… ну, хочу сказати, перш ніж ми перейдемо до… це, власне, моя умова… ви ж не займатимете Флору, правда? Бо вона не в собі. Я з вами спілкуюся тільки для того, щоб їй не довелося. Шарлотта сказала, що ви будете не проти такої умови.
— Ну, це вирішувати не Шарлотті, — відповів Страйк, продовжуючи витискати з себе люб’язність, — але якщо у Флори не все гаразд із ментальним здоров’ям…
— Дуже негаразд, — вона хворіє, відколи пішла з УГЦ. Але я вважаю, що… власне, хтось мусить спитати з УГЦ, — сказав Генрі. — Тож я радо поговорю з вами, але тільки якщо ви не чіпатимете Флору.
— Вона досі в Новій Зеландії?
— Ні, там не склалося, і вона тепер у Лондоні… але чесно… вам не можна з нею говорити. Я боюся, що це може стати останньою краплею. Вона просто не витримує цю тему. Востаннє, коли вона її торкалася, це довело її до спроби самогубства.
Попри симпатію Генрі до Шарлотти (за спостереженнями Страйка, гомосексуальні чоловіки найчастіше були схильні не бачити недоліків у його вродливій, дотепній і бездоганно вдягненій колишній), Страйк не міг не поважати його бажання захистити подругу.
— Гаразд, домовилися. Питання: ви сам контактували з УГЦ безпосередньо?
— Так, у вісімнадцять років. Я познайомився з чоловіком у барі, і він мене запросив до Чапмен-Фарм на курс йоги, медитації тощо. Він був просто вау, — додав Генрі з новим нервовим смішком. — Привабливий старший чоловік.
— Він щось казав про релігію?
— Та ні… більше… ну знаєте, про духовність. З його вуст все було дуже круто та цікаво. Він розповідав, типу, про боротьбу з матеріалізмом та капіталізмом, а ще сказав, що можна навчитися… прозвучить дико, але… навчитися не аж магії, а певним речам про свою власну силу, якщо довго цим займатися… Я був щойно зі школи, тож… подумав, поїду подивлюся, що там… і Флору з собою запросив. Ми дружили зі школи, разом вчилися у Мальборо. Ми були ніби… обоє гомосексуальні, обоє захоплювалися речами, які більш нікому не були цікаві, і я такий сказав Флорі: «Поїхали зі мною, побудемо там тиждень, буде весело». Це здавалося такою собі поїздкою на канікули, розумієте?
— Ви не проти, якщо я робитиму нотатки?
— Е… звісно, робіть, — сказав; Генрі. Страйк дістав записник і ручку.
— Отже, ви познайомилися з ним у барі… де це було, в Лондоні?
— Так. Того бару більше немає. А був неподалік звідси.
— Пам’ятаєте, як звали чоловіка, який вас запросив?
— Джо, — відповів Генрі.
— То був гей-бар?
— Не те щоби гей-бар, — відповів Генрі, — але власник був гей, тож так… місце було класне, і я подумав, що цей Джо теж має бути класним.
— І це було в 2000 році?
— Так.
— Як ви з Флорою дісталися Чапмен-Фарм?
— Я був за кермом, слава Богу, — гарячково відповів Генрі, — і так у мене там була машина, і можна було виїхати. Більшість приїхала мікроавтобусом і мала чекати, коли він їх забере. Я був збіса радий, що приїхав на машині.
— Що сталося, коли ви туди прибули?
— Е… ну, треба було здати всі свої речі, а натомість видавали такі ніби спортивні костюми, а коли ми перевдяглися, нас усіх посадили в тому сараї, і ми з Флорою такі перезиралися, і нас так розбирало сміхом. Ми собі думали: «І нахріна ми сюди приїхали?»
— Що було далі?
— Далі ми пішли на велику спільну трапезу, і перед їдою нам поставили «Heroes» Девіда Бові. Через колонки. Так, а тоді… тоді зайшов він. Тато Джей.