— Джонатан Вейс?
— Так. І звернувся до нас.
Страйк чекав.
— І, ну, я розумію, чому люди на це ведуться, — не без тривоги сказав Генрі. — Коли він говорить… Він тоді казав: «Ось, люди все життя женуться за речами, які не приносять їм щастя. Люди помирають нещасними та розчарованими і так і не дізнаються про все те, що їм було призначено пізнати. Не бачать істинного шляху», — і все таке. Ще він сказав, що люди грузнуть у матеріалістичній брехні… і це було так… у нього є дар, — додав Генрі. — Він не кричав, не переконував… він виявився зовсім не таким, як можна уявити. Нам із Флорою здалося… ми потім це обговорювали… що він один із нас.
— Що ви маєте на увазі?
— Що він розумів, як воно… як воно, — не бути… не бути як всі, знаєте? Може, звісно, і не знаєте, — Генрі знизав плечима і розсміявся. — Але більше нам із Флорою не було смішно, ми після того… так, і тоді ми пішли до спалень. Звісно, окремо. Жінки і чоловіки живуть у різних гуртожитках. Я ніби повернувся до приватної школи, — знову засміявся Генрі.
Наступного дня нас підняли щось о п’ятій ранку і ми всі пішли на медитацію перед сніданком. Після сніданку нас розділили на групи. Ми з Флорою були в різних. Вони розділяють людей, які знають одне одного.
А потім понеслося. У тебе немає вільної хвилини, щоб замислитися, ти ніколи не на самоті. Поруч завжди хтось із УГЦ щось тобі каже. Ти або на лекції, або співаєш мантри у храмі, або працюєш на полі, або годуєш худобу, або щось робиш на продаж, або готуєш, а хтось постійно вголос читає літературу УГЦ… а, і ще були групові обговорення, коли ми сідали колом, хтось із УГЦ розповідав, а ми ставили питання. Весь час щось було до одинадцятої вечора, і під кінець дня ти був такий утомлений, що думки плуталися, а о п’ятій ранку все починалося знову.
І ще нас навчали такій техніці, що коли виникає якась негативна думка — про церкву, про що завгодно — то треба співати мантру. Вони це називали убивством фальшивого «я», бо типу фальшиве «я» боротиметься з усім добрим, його суспільство навчило вірити у певні речі, які насправді брехливі, і треба постійно боротися зі своїм фальшивим «я», щоб мати відкритий розум і могти прийняти правду.
Минуло всього кілька днів, а відчуття було таке, що місяць. Я був такий утомлений, а ще майже весь час голодний. Вони це роблять спеціально, кажуть, що постування загострює сприйняття.
— А що ви думали про церкву в процесі усього цього?
Генрі відпив ще джину з тоніком, а тоді відповів:
— Перші пару днів я тільки мріяв, щоб воно вже нарешті скінчилося. Але там були хлопці, давні віряни, які ставилися до мене дуже приязно і в усьому допомагали, і вони здавалися дуже щасливими… то був… то був ніби інший світ, ти ніби скидав… всі свої звички, якось так. Всі постійно казали, який ти класний, і так хотілося, щоб тебе хвалили ще, — ніяково додав Генрі. — Ніби мимохіть. І всі ці розмови про чистий дух… виникало відчуття, що ти станеш супергероєм, коли матимеш чистий дух. Я знаю, це звучить дико, але… якби ви там побували… коли вони про це говорили, це не здавалося дичиною.
На третій день Тато Джей виголосив нову велику промову в храмі… храм був не такий, як тепер, — у них тоді ще не було стільки грошей. Храм на фермі тоді був просто іншим сараєм, але вони все зробили красиво, розмалювали його символами всіх релігій, постелили старий килим, на якому ми всі сиділи.
Тато Джей розповідав про те, що станеться, якщо світ не прокинеться, і суть там була така: звичайні релігії розділяють, а УГЦ єднає, і коли люди єднаються попри культури, і коли люди стають вищими версіями себе, вони перетворюються на непереборну силу і можуть змінити світ. Там на Чапмен-Фарм було повно чорношкірих і смаглявих людей, і білих теж, і це сприймалося як доказ його слів. І я… йому просто вірив. Воно здавалося… там просто не було чому заперечити… кінець бідності тощо, перетворення на вищу версію себе… і Тато Джей просто здавався людиною, з якою хочеться затусити. Він був такий приязний і здавався… ну справді татком, якого кожен хотів би мати, якби міг вирішувати, розумієте?
— То чому ви передумали? Чому поїхали, пробувши всього тиждень?
Усмішка на обличчі Генрі згасла.
— Сталося дещо, що… що змінило моє ставлення до них.
Там на фермі була одна жінка, глибоко вагітна. Не згадаю, як її звали. І от якось, коли ми орали такими здоровими кіньми, — дуже важка робота, — вона потрапила до нашої групи, і я весь час на неї дивився і думав — бляха, а їй хіба це можна робити? Але мені було вісімнадцять років, що я тямив?