— Корме, — промовив голос за його спиною.
— Привіт, Шарлотто, — сказав він, не обертаючись. — Я вже йду.
— Мені потрібно поговорити з тобою. Прошу. П’ять хвилин.
— Боюся, мені треба бути в іншому місці.
— Корме, прошу. Я б не просила, якби… прошу! — повторила вона голосніше.
Страйк знав, що вона цілком здатна влаштувати скандал, якщо не отримає бажаного. Шарлотта з’являлася на шпальтах газет, він теж був відомим, і Страйк боявся, що сцена у пабі може стати предметом пліток і просочитися до якогось журналіста.
— Гаразд, п’ять хвилин, — холодно сказав він і сів до залишків безалкогольного пива у кухлі.
— Дякую, — задихано вимовила Шарлотта і негайно пішла до бару по келих вина.
За дві хвилини вона повернулася і скинула чорне пальто, під яким була темно-зелена шовкова сукня, на талії перетягнута масивним чорним поясом, а тоді опустилася на місце, яке щойно звільнив Генрі.
Страйк ще ніколи не бачив її такою худою, але вона була прекрасна — навіть маючи сорок один рік. Довге чорне волосся спадало нижче плечей; зелені очі з іскрами були обрамлені природними густими віями, і якщо навіть вона була нафарбована, то так акуратно, що й не помітиш.
— Ти, мабуть, уже зрозумів, що я наперед знала, де ти будеш, — усміхнулася вона, запрошуючи його теж усміхнутися її хитрості. — Це я порадила Генрі цей паб. Він такий милий, правда?
— Чого тобі треба?
— Ти стільки скинув. Маєш класний вигляд.
— Чого, — повторив Страйк, — тобі треба?
— Поговорити.
— Про що?
— Це непросто, — відповіла Шарлотта, пригубивши вино. — Розумієш? Я не можу так одразу.
Страйк глянув на годинник. Шарлотта кинула на нього сердитий погляд над вінцями келиха.
— Гаразд, добре. Я щойно дізналася, що в мене рак.
Страйк чекав чого завгодно, але не цього. І нехай це була неприємна і, мабуть, несправедлива підозра, він негайно подумав — а чи не бреше вона? Він знав, що Шарлотта не тільки вправна маніпуляторка, а й схильна ризикувати — аж до саморуйнування — щоб отримати бажане.
— Дуже прикро це чути, — стримано мовив він. Шарлотта дивилася на нього, заливаючись рум’янцем.
— Ти вирішив, що я брешу, так?
— Ні, — відповів Страйк. — Про таке було б просто ганебно брехати.
— Так, — погодилася Шарлотта, — ганебно. А ти спитаєш мене, яка форма, як…
— Я думав, ти сама мені зараз скажеш, — відповів Страйк.
— Грудей, — сказала Шарлотта.
— Он як, — сказав Страйк. — Що ж. Сподіваюся, ти тримаєшся.
Її очі наповнилися сльозами. Страйк сотні разів бачив, як вона і плаче — страждаючи, так, а ще від люті та відмови — і його це не зворушило.
— І більше ти нічого не скажеш?
— А що ще я можу сказати? — озвався він. — Я справді сподіваюся, що ти тримаєшся. У тому числі заради дітей.
— І це… і це все? — прошепотіла Шарлотта.
Колись вона почала б кричати, начхавши на свідків, але Страйк бачив, що цю тактику вона відкинула як неефективну, бо тепер він їй не належав.
— Шарлотто, — почав він тихо, нахилившись до неї, щоб ніхто не підслухав, — я не знаю, яким чином мені це донести до тебе. Між нами все скінчено. Я бажаю тобі всього найкращого, але між нами все скінчено. Якщо в тебе рак…
— Тобто ти таки вважаєш, що я брешу?
— Дозволь закінчити. Якщо в тебе рак, ти маєш зосередитися на своєму здоров’ї і близьких людях.
— Близьких людях, — повторила вона. — Зрозуміло.
Вона відкинулася на шкіряну лаву і витерла очі. Кілька чоловіків біля бару дивилися на неї. Шарлотта, вочевидь, відчула, що має аудиторію, бо затулила обличчя руками і почала схлипувати.
«Бляха-муха».
— Давно тобі поставили діагноз? — спитав Страйк, щоб вона не плакала. Вона негайно підняла блискучі очі й витерла їх.
— Минулого тижня. У п’ятницю.
— Як?
— У вівторок пішла на профілактичний огляд, і… ось, мені подзвонили у п’ятницю і сказали, що знайшли щось.
— І вже впевнені, що це рак?
— Так, — надто поспішно відповіла вона.
— Що ж, як я вже казав… тримайся.
Він почав підводитися, але вона схопила його за руку.
— Корме, прошу, вислухай мене. Ну серйозно. Прошу. Прошу. Це питання життя та смерті. Це таке, що змушує людину… ти пам’ятаєш, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, — коли ти втратив ногу… так, Боже… це змушує зрозуміти, що насправді важливо. Тоді ти знову полюбив мене. Хіба ні? Хіба ти не хотів мене одну з усього світу?
— Хіба? — перепитав Страйк, дивлячись на її прекрасне обличчя. — А може, я просто пристав на твою пропозицію, бо це було найлегше?