— Дякую, Мідж, — сказала Робін.
— Так, щасти тобі, — погодився Барклей. — Якщо запахне смаженим і зрозумієш, що мізки промиваються, бери іржавий цвях і бий себе в долоню. Гаррі Палмеру в «Досьє Іпкресс» допомогло.
— Гарна ідея, — сказала Робін. — Спробую пронести його туди.
Обидва підрядники покинули офіс.
— Маю для тебе ще одну новину, — сказала Робін Страйкові, сідаючи на своє місце за партнерським столом. — Здається, я знайшла Джордана Рейні. Того хлопця, якого змусили шмагати себе по обличчю шкіряним батогом. На Чапмен-Фарм він користувався другим іменем. Насправді він Курт.
Вона набрала «Курт Рейні» і розвернула комп’ютер екраном до Страйка. Той побачив поліційне фото густо зататуйованого чоловіка. На лівій щоці був піковий туз, на горлі тигр.
— Десять років за збройне пограбування і напад за обтяжуючих обставин. Курт Джордан Рейні, — сказала Робін і на стільці під’їхала до Страйка, щоб разом роздивитися фото. — На час знайомства з Шейлою йому було до двадцяти років, — цілком підходить. Я покопала всі звичні архіви в інтернеті і познаходила його адреси. Між 93 і 96 біла пляма, а тоді він знову виринає в квартирі у Кеннінґ-Тауні. Ми знаємо, що Джордан із УГЦ боявся поліції, бо, за словами Кевіна Пірбрайта, саме поліцією Мадзу йому погрожувала, коли змушувала шмагати себе.
— Схоже, це той хлоп, що нам потрібен, — сказав Страйк, — але в тюрму людині так просто не подзвониш.
— Може, написати лист? — мляво запропонувала Робін.
— «Дорогий містере Рейні, ми побачили ваше поліційне фото і вирішили, що саме ви могли 6 допомогти нам у розслідуванні кримінальної справи…»
Робін засміялася.
— А що родичі? — спитав Страйк.
— За його останньою адресою мешкає жінка з таким самим прізвищем.
— Я б спробував зв’язатися з ним через неї. А що другий хлопець, якого били? — спитав Страйк. — Той, що з низьким розумовим коефіцієнтом?
— Пол Дрейпер? Поки не знайшла жодного сліду. Шері Ґіт-тінз теж зникла з лиця землі.
— Гаразд, шукатиму їх, поки ти будеш на Чапмен-Фарм. Я також лишив повідомлення для Абіґейл Ґловер на її пожежній станції.
— Це та, що донька Вейса?
— Вона.
Страйк підійшов до дверей приймальні, де сиділа і клацала клавіатурою Пат, і зачинив її.
— Послухай, — почав він.
Робін приготувалася, стараючись не показувати роздратування. У п’ятницю ввечері Мерфі сказав «послухай» точно таким самим тоном, щойно кінчив, і виголосив цілу підготовлену промову про небезпеки роботи під прикриттям.
— Я хотів тобі дещо сказати, перш ніж ти туди підеш.
Страйк здавався серйозним, але вагався, і Робін відчула легкий електричний розряд внизу живота, точно як тоді, коли Прюденс назвала її найважливішою людиною в житті Страйка.
— Є імовірність — дуже мала, але краще, щоб ти знала — що там хтось може знати щось про мене, тож я хотів тебе попередити, щоб ти не показувала подиву і не виказала себе.
Тепер Робін розуміла, до чого він хилить, але мовчала.
— Я пів року жив в Ейлмертонській комуні з мамою та Люсі у 1985 році. Я не стверджую, що хтось згадає мене, — я був малий, — але моя мама була зіркою, хоч і незначної величини. Як мінімум про неї писали газети.
Кілька секунд Робін не могла вирішити, що тут сказати, а тоді зробила ставку на чесність.
— Насправді Шейла Кеннет згадала тебе і твою маму. Я не хотіла розповідати, — додала вона, — поки ти сам мені не скажеш.
— А, — сказав Страйк. — Ясно.
Вони дивилися одне на одного.
— То було жахливе місце, — грубо мовив Страйк, — але зі мною там нічого не сталося.
Мимоволі він трохи виділив голосом «зі мною».
— Є ще одна причина, чому я тобі це кажу, — провадив він. — Та жінка, Мадзу… Не довіряй їй.
— Я й не збираюся, вона здається…
— Ні, я хочу сказати, що ти не повинна розраховувати на… — він не одразу знайшов підходяще слово, — на якесь сестринство з її боку. Особливо коли йтиметься про єднання духу. Якщо вона захоче відвести тебе до якогось мужика…
У двері постукали.
— Що? — нетерпляче гукнув Страйк.
У дверях з’явилася незадоволена мавпяча мордочка Пат. Вона сказала Страйкові своїм низьким шорстким голосом:
— Подзвонила жінка, хоче говорити з вами. Звати Ніав Догерті.
— З’єднайте, — негайно сказав Страйк.
Він сів за свій бік столу, і за кілька секунд задзвонив телефон.
— Корморан Страйк.
— Алло, — почувся несміливий жіночий голос. — Е-е… мене звати Ніав Догерті. Ви лишили повідомлення моєму чоловіку, питали, чи я не проти відповісти на кілька питань про Універсальну гуманітарну церкву…