Приємно було зайнятися фізичною працею замість відповідати на навалу питань. Ярмо, яке вони зняли з коней, було дуже важке; Робін та Пенні ледь занесли його до стайні, де чекала решта групи, яка мала його чистити. Шайри були височезні, теж було що почистити; щоб дотягнутися до їхніх широких спин і вух, Робін довелося стати на ящик. Дуже хотілося їсти. Дарма вона гадала, що по приїзду їх нагодують.
Поки безпорадні приборкувачі свиней заманили своїх тимчасових підопічних до хліву, а чистота коней і їхньої упряжі задовольнила Дзяна, червоне сонце вже повільно ховалося за край полів. Тепер повернулася Бекка. Робін дуже сподівалася, що вона запросить їх вечерями; шлунок вже липнув до спини.
— Дякую за ваше служіння, — усміхнулася Бекка, знову склавши руки і вклонившись. — А тепер — до храму!
Бекка провела їх повз обідню залу, пральню та бібліотеку до центрального подвір’я, де фонтан Утопленої пророчиці вигравав червоними та жовтогарячими барвами у променях вечірнього сонця. Слідом за нею група Вогню піднялася сходами і ввійшла у двері, тепер прочинені.
Інтер’єр храму вражав не менше, ніж його фасад. Стіни мали колір приглушеного золота, і на них гралися численні ясно-червоні створіння у неймовірному поєднанні — фенікси, дракони, коні, півні та тигри. Підлога була з чорного мармуру, а лави з червоною оббивкою і в чорному лаку оточували центральну сцену п’ятикутної форми.
Робін, природно, підняла очі до високої стелі. На половині висоти стін приміщення звужувалося, тому по всьому його периметру тягнувся балкон, рівно поділений на тінисті арки, які Робін нагадали ложі в театрі. Зі стелі на вірян дивилися п’ятеро пророків у, відповідно, помаранчевих, червоних, синіх, жовтих та білих шатах.
На високій сцені стояла жінка у довгому помаранчевому вбранні, розшитому бурштином, чекаючи на новоприбулих. Її обличчя ховалося в тіні завіси довгого чорного волосся, що спадало нижче талії; як слід було видно лиш довгий гострий ніс. Тільки зблизька Робін помітила, що з дуже темних і вузьких очей жінки одне знаходиться помітно вище за інше, від чого її погляд здавався дивно кривим, і з незрозумілої причини Робін відчула дрож, ніби побачила щось бліде й слизьке, що дивилося на неї з глибини колодязя.
— Ni hao, — провила жінка низьким голосом. — Ласкаво прошу.
Жестом без слів вона відпустила Бекку, яка вийшла, причинивши по собі двері храму.
— Прошу, сідайте, — звернулася жінка до групи Вогню, вказуючи на лави перед собою. Коли всі рекрути сіли, вона промовила: — Мене звати Мадзу Вейс, але віряни називають мене Мама Мадзу. Мій чоловік — Джонатан Вейс…
Маріон Гакслі ледь чутно ойкнула.
— …засновник Універсальної Гуманітарної Церкви. Ви вже послужили нам — і я вдячна вам за це.
Мадзу молитовно склала руки і вклонилася, точно як Бекка. Затінені різновисокі очі бігали по обличчях.
— Я познайомлю вас із однією з технік медитації, які ми практикуємо для зміцнення духовного «я», бо неможливо боротися зі злом цього світу, не маючи влади над фальшивим «я», не менш деструктивним, ніж усе, що може стрітися нам у зовнішньому вимірі.
Мадзу почала ходити туди-сюди, і шати маяли за її спиною, переливаючись у світлі ліхтарів. На шиї вона носила перламутрову рибинку на чорному шнурку.
— Чи був хтось із присутніх жертвою відчуття сорому чи провини?
Всі підняли руки.
— Хто з вас іноді відчуває тривогу чи не може впоратися з емоціями?
Всі знову підняли руки.
— Хто іноді відчуває безпорадність перед такими світовими проблемами, як зміна клімату, війна і чимдалі більша нерівність?
Група підняла руки втретє.
— Відчувати ці речі цілком природно, — сказала Мадзу, — але такі емоції стають на заваді духовному зростанню і нашій здатності змінювати світ. Я навчу вас простій медитативній вправі, — провадила вона. — У церкві ми називаємо її радісною медитацією. Я запрошую всіх підвестися…
Всі встали.
— Трохи розступіться — так, щоб могти розвести руки…
Почулося човгання.
— Спершу руки мають розслаблено висіти вздовж тіла… а тепер повільно… не кваптеся… підніміть руки і зробіть глибокий вдих, а тоді з’єднайте руки над головою і затримайте дихання.
Коли всі стиснули долоні над головами, Мадзу сказала:
— Тепер видихніть, повільно опускаючи руки… і усміхніться. В цей час масажуйте щелепу. Відчуйте, які м’язи напружені. Усміхайтеся!
Групою прокотився нервовий сміх.
— Дуже добре, — заявила Мадзу, окинувши всіх поглядом, і усміхнулася тим самим безрадісним усміхом, що й раніше. Вона була така бліда, що на контрасті зуби здавалися жовтими. — А тепер… я хочу, щоб ви засміялися.