— Вона не читала «Відповідь», — сказав стрижений сусід Робін, нахиляючись до другого сусіда.
— Ого, ти що, всі читали «Відповідь», — засміявся білявий. — Ого.
— Я тобі дам почитати мою, — пообіцяв стрижений. — Тільки щоб повернула, бо Тато Джей там написав мені дещо важливе.
— Обов’язково, дякую дуже, — сказала Робін.
— Ого, — мовив він, хитаючи головою і сміючись. — Не віриться, що ти не читала «Відповідь». Там же всі інструменти, всі пояснення… я так добре, як Тато Джей, не розкажу, ти повинна почитати сама. Але з власного досвіду можу підтвердити, що життя після смерті існує, і що на землі точиться духовна війна, і якщо ми переможемо…
— Так, — раптом посерйознішав білявий. — Якщо переможемо. Якщо.
— Ми мусимо, — твердо сказав інший. — Просто мусимо.
У проміжку між сусідами з іншого боку столу Робін помітила голомозу Луїзу, яка їла дуже повільно й весь час зводила очі до високого столу, не звертаючи уваги на розмови поруч. У залі сиділо ще багато жінок середнього віку, і всі були схожі на Луїзу: здавалося, вони давно втратили будь-який інтерес до свого зовнішнього вигляду, мали глибокі зморшки на обличчях і короткі стрижки, хоча більше ніхто не голив волосся повністю. Спостерігаючи за Луїзою, Робін згадала слова Кевіна, що його мама була закохана у Джонатана Вейса. Чи пережило це почуття роки рабської праці? Чи було воно варте утрати сина?
Серед тих, хто прийшов прибирати зі столів, Робін помітила дівчину, на яку раніше звернула увагу, — із довгим тьмяним волоссям, вигорілим на сонці, і великими тривожними очима. Коли тарілки зібрали, з кухні вивезли стоси бляшаних мисок. В них були печені яблука, які Робін здалися дуже гіркими, бо в церкві не їли рафінований цукор. Але вона з’їла все, а сусіди тим часом над її головою обговорювали священну війну.
Котра нині була година, Робін навіть не уявляла. Небо за вікном було чорне, а їжу на сотню людей роздавали довго. Нарешті і миски забрали, а тоді пригасили лампи, лишивши освітленим тільки високий стіл.
Негайно всі присутні знову почали аплодувати і радісно кричати, дехто навіть стукав по стільницях бляшаними чашками, де була вода. Джонатан Вейс підвівся, обійшов стіл, знову ввімкнув мікрофон і знову вгамував натовп заспокійливим жестом.
— Дякую, друзі мої. Дякую… Сьогодні я стою тут перед вами з надією і страхом у серці. З надією і страхом, — додав він, обводячи присутніх урочистим поглядом. — Спершу я хочу сказати вам, що ця церква, ця спільнота душ, що нині охоплює два континенти…
Знову радісні крики.
— …є найбільшим духовним викликом Ворогу, який колись бачив цей світ.
Зала вибухнула аплодисментами.
— Я відчуваю її силу, — промовив Джонатан, притискаючи до серця кулак. — Я відчуваю її, коли говорю до наших американських братів і сестер, я відчував її, коли на цьому тижні звертався до вірян у нашому мюнхенському храмі, я відчув її сьогодні, коли повернувся сюди і коли пішов до храму очиститись. І сьогодні я хотів би виділити людей, які дарують мені надію. Якщо на нашому боці такі люди, Ворогу варто трепетати…
Без будь-яких нотаток Вейс назвав кілька імен, і кожен, хто чув своє, кричав і схоплювався на ноги, а сусіди радісно аплодували цій людині.
— …і нарешті, — промовив Вейс, — Денні Броклз.
Стрижений молодик біля Робін скочив на ноги так швидко, що боляче вдарив її по ліктю.
— О Боже мій, — повторював він, і Робін побачила, що він плаче. — О Боже мій.
— Підходьте сюди, всі підходьте, — покликав Джонатан Вейс. — А решта нехай покаже свою шану цим людям…
Обідня зала задзвеніла новими радісними криками. Всі, кого покликали, ридали і здавалися цілковито враженими тим, що Вейс їх визнав.
Вейс почав говорити про досягнення кожного. Одна дівчина за чотири тижні зібрала на вулиці рекордну суму пожертв. Інша завербувала більше десятка новачків на Тиждень Служіння. Коли Джонатан Вейс нарешті дійшов до Денні Броклза, той так схлипував, що Вейс підійшов і обійняв його, і Броклз плакав, притиснувши обличчя до плеча очільника церкви. Аудиторія, яка весь час підбадьорливо кричала, тепер схопилася на ноги й аплодувала Денні та Вейсу стоячи.
— Розкажи нам, що ти зробив цього тижня, Денні, — мовив Вейс. — Розкажи усім, чому я так пишаюся тобою.
— Я н-не м-можу, — схлипнув переповнений емоціями Денні.
— Тоді я сам розповім, — сказав Вейс і розвернувся до натовпу. — Наш центр для наркозалежних у Нортгемпоні хотіли закрити агенти Ворога.
Натовп відповів гнівними криками. Історія про центр для наркозалежних, вочевидь, була відома тільки тим, хто сидів за верхнім столом.