— Чому ти пішла у вогнеборці?
— Так я адреналінова наркоманка, — відповіла вона, і обличчям промайнула усмішка, а коліно так само смикалося. Абіґейл ковтнула ще вина. — Вирвалася з Чапмен-Фарм і така — все, я тепер житиму, діятиму, робитиму шось корисне замість крутити довбаних ляльок у поміч голодним дітям Африки… якшо ті гроші взагалі туди доходили. Я от сумніваюся. Але в мене освіти нема. Як вирвалася, мусила складати іспити на атестат про середню освіту, так я була старша за всіх у класі. Але мені дуже пощастило. Я хоч читати вмію. — Вона знову піднесла келих до губ, а повз їхній столик тим часом ішов якийсь бородань.
— Шо, Аб, на тіндер зарулила?
— В сраку пішов, — холодно відповіла Абіґейл.
Бородань вишкірився, але не йшов.
— Баз, — простягнув він руку Страйкові.
— Террі, — відповів Страйк, потиснувши її.
— Стережися, Террі, — мовив Баз. — Вона з чоловіками різка як пронос.
І він почимчикував геть.
— Скотиняка, — буркнула Абіґейл, озирнувшись через плече. — Знала б, шо він тут буде, не прийшла б.
— Колега? — спитав Страйк.
— Нє, друзяка Патріка. Пару разів із ним ходила на пиво, а тоді сказала, шо набрид, так він образився. А тоді Патрік із ним насинячився і все йому вибовкав про мене в УГЦ, так тепер цей хлоп як мене бачить, то й починає… сама винна, — сердито додала вона. — Язика за зубами тримати треба. Чоловіки як почують…
Вона не договорила і зробила ще ковток вина. Страйк вирішив, що Баз почув про практику «духовного єднання», і вперше подумав — а з якого віку дівчата мусять брати в цьому участь?
— Як я казав по телефону, ця розмова не під запис, — сказав детектив. — У пресу нічого не потрапить.
— Якшо тільки ти не розженеш ту церкву, — мовила Абіґейл.
— Ти переоцінюєш мої здібності.
Абіґейл пила вино дуже швидко. Втупивши у нього на мить чи дві сині очі, вона дещо агресивно спитала:
— Ти мене вважаєш боягузкою, га?
— Навіть і на думку не спадало, — відповів Страйк. — Чого б це?
— Ну, хіба я не мала б їх викрити? Написати якусь срану книжку про свої страждання? Але, — додала вона, не чекаючи на відповідь Страйка, — у них такі адвокати, яких я на свою пожежницьку зарплатню не найму, плюс мені вистачає бруду про УГЦ від отаких, як та скотиняка.
Вона тицьнула пальцем у бік База, який тепер стояв сам-один на барі.
— Я не збираюся нічого оприлюднювати, — запевнив Страйк. — Я лише хочу…
— Так, ти казав по телефону, — перебила вона, — і я хочу сказати, шо той Кевін Пірбрайт мені дзвонив і сказав таке, шо мене воно сильно засмутило.
— Що саме він сказав?
— Дещо про маму, — відповіла Абіґейл, — про її смерть.
— Як саме вона померла, якщо дозволиш таке питання? — спитав Страйк, хоч і знав відповідь.
— Втонула на пляжі у Кромері. В неї була епілепсія, стався напад. Ми наввипередки пливли до берега. На мілині я озирнулася, думала, я перемогла, а вона… вона зникла.
— Мені дуже прикро, — сказав Страйк. — Це, мабуть, було вельми травматично. Скільки тобі було років?
— Сім. А той чорт Кевін мене по телефону… просив сказати, шо її мій батько утопив.
Абіґейл допила вино, а тоді з притиском сказала:
— Це неправда. Батька там навіть поруч не було, — він купував морозиво. І прибіг, коли почув, шо я кричу. Вони з іншим чоловіком витягнули маму на пісок. Тато їй робив штучне дихання, але було вже пізно.
— Мені дуже прикро, — повторив Страйк.
— Коли Пірбрайт заявив, шо тато її вбив… він ніби забрав… то, мабуть, мій єдиний хороший спогад щодо Чапмен-Фарм, шо вони любили одне одного, і якшо в мене нема цього, то все інше нахрін треба, розумієш?
— Так, — сказав Страйк, якому доводилося докладати чималих зусиль, щоб триматися за добрі спогади про свою матір, — розумію.
— Пірбрайт як причепився: «Він її убив, правда, правда?» А я уперлася: «Ні, бляха, не убив», — а тоді сказала йому йти до дупи і поклала слухавку. Мені аж погано стало, шо він мене знайшов і подзвонив на роботу, — додала Абіґейл, ніби дивуючись власній реакції. — Ше кілько днів потім трусило.
— Я не здивований, — сказав Страйк.
— Він скаржився, шо його видавець кинув. І ніби думав, шо як почує від мене якийсь трешак, то знайде собі іншого. А ти його — книжку читав?
— Книжки не існує, — відповів Страйк.
— Шо? — насупилася Абіґейл. — То він брехав?
— Ні, але його ноутбук було вкрадено — скоріш за все, убивцею.
— О… ну, так. Мені дзвонили з поліції, коли його застрелили. Знайшли в його кімнаті номер пожежної станції. Я спершу не зрозуміла. Вирішила, шо він сам застрелився. Він був такий дивний по телефону. Неадекватний. А тоді в газеті я прочитала, шо він торгував наркотою.