Хотілося чимось здивувати Таню, примусити її подивитися на його життя іншими очима. Кілька разів приносив модне ганчір’я, але Таня брала «фірмові» обновки лише після довгих умовлянь і за гроші, а це вже не завдавало очікуваної втіхи. Та коли тяжко захворіла її мати й Барон купив у «діловара» й приніс розрекламовані закордонні ліки — Таня аж засяяла. Баронові здавалося, що він ніби якийсь великий гріх замолив.
А через тиждень Танину матір забрала «швидка допомога».
У лікарні, де не жила й не вмирала тітка Ліза, Барон довідався, що випадок з Біляковою був не єдиним: хтось пустив чутку про чудодійну силу закордонних ліків, які невідомо якими шляхами потрапляли в руки перекупніків і які насправді були шкідливими. Зневірені хворі за великі гроші купували їх і часто-густо опинялися або у клініці, або в морзі.
Барон слухав лікаря, скрушно хитав головою, але думав про інше. «Діловар» на прізвисько Форсовець не міг не знати, яку «панацею» (так він назвав ліки) продає, й Барон прикидав, як провчить цього грошовитого покидька.
З’ясувати координати Форсовця було нескладно. Натрапив на слід і разом з Валентином почав невідступно стежити за кожним його кроком. Робочий одяг і службова оперативна машина давали змогу крутитися в подвір’ях будинків, не викликаючи підозри.
Час Барон вибрав точно: Форсовця в квартирі не було, на сходах — ні душі. За дві хвилини зняли зліпки з обох замків і зникли.
Ще два дні робилися ключі — різними слюсарями. Згодом вибрали хвильку й перевірили: ключі відмикали замки.
Вкрай хотілося, щоб заплановане впало на Форсовця, як божа кара. Барон був певний, що Форсовець, відчуваючи свою провину — бо не один гріх мав на совісті, — не кинеться заявляти в міліцію. Та все одно зважував кожну дрібницю, вивіряв кожен крок. Необхідно бути у цій справі особливо обачним: сусіди могли здогадатися чи почути. Що ж, Барон і це врахував.
Того дня він разом з Моховиком сів у машину, до якої був причеплений компресор.
У двір повернули, точно знаючи, де і як будуть працювати. Розвернули її запустили компресор.
Мжичило, повівав холодний вітер. Непомітно замазали грязюкою номерні знаки машини і взялися до роботи. В дворі ніхто не вештався, поодинокі перехожі не звертали уваги на двох заклопотаних роботяг.
Увімкнули перфоратор, і Моховик, не випускаючи з рота цигарки, заходився пробивати дірку в бетонному цоколі — якраз під вікном Форсовця.
Барон метнувся в будинок і швидко відімкнув обидва замки. У передпокої поставив на підлогу брезентову сумку, завченим рухом натягнув рукавиці. Видобув вигострену до блиску сокиру й короткий ломик.
Перфоратор голосно гуркотів під вікном. Барон, скрививши губи в недобрій посмішці, одним ударом розтрощив телевізор, махнув ломиком по кришталевих люстрах і вже не зупинявся, поки не побив, порозколював, потрощив усе, що потрапляло під руку: килими, канапи, крісла. Чуприна розкуйовдилася, піт заливав очі, тіпалося серце. З глибини душі вирвалася на волю давно тамована ненависть до речей — дорогого мотлоху, яскравого модного ганчір’я, всього того фірмового шмаття, яке чомусь стало важити для нього більше, ніж будь-які людські чесноти.
Перфоратор стих.
Зупинився, важко дихаючи, Барон: почув, як у незвичній, мертвій тиші надсадно, зі скреготом, цокає старовинний годинник. Одним ударом розтрощив циферблат — ніби крапку поставив. Погляд упав на розпанаханий диван — там між пружинами лежав паперовий згорток. Барон висмикнув пакунок, вкинув його разом із інструментами в сумку. Застиг, прислухаючись до звуків надворі.
Перфоратор знову весело застрекотів — усе спокійно. Барон зняв рукавиці, почепив сумку на плече і вийшов з квартири.
Через півгодини вони були вже далеко від місця операції. Про пакунок, де лежали світло-коричневі купюри, Барон навіть не заїкнувся. Валентинові Моховику поки що вистачало тієї пайки, яку призначив для нього Барон.
16. Із стенограми
— Що ви робили після того, як поїхали з двісті третьої підстанції?
— Підкинув бригадира на сто вісімдесят шосту підстанцію, це близенько, потім заскочив, як і наказали, на двісті шосту, а звідти — по Кобзєва.
— Що робили на двісті шостій?
— Перемкнув вимикач — ото й усе.
— Який?
— Другий. Як і зазначено в розпорядженні.
— А ще?
— Більше нічого.
— Яка у вас група допуску?
— Друга, до тисячі вольт.
— Скільки вже працюєте на підприємстві електромереж?
— Вісім років.
— Чому так і не добилися вищої групи допуску?
— Навіщо? Я більше шоферую.
— Що ви робили в приміщенні двісті третьої?
— Те саме, що й Льоня. Чарунку ревізував.
— Крячко був кваліфікованим робітником?
— Льоня? Дай боже кожному.
— Ллє ж ви закінчили роботу раніше.
— Поталанило на чарунку. Я аж здивувався: не треба було ніякої ревізії.
— В яких стосунках були з потерпілим?
— Нормальних. Не сварилися.
— Але й не товаришували?
— Близько — ні. Він, як на мене, був якийсь дивакуватий.
— Конкретніше.
— Запальний дуже. Не раз бувало його всією бригадою заспокоювали…
— Того дня ви не помітили в його поведінці чогось незвичного?
— Ні. Може, трохи не в настрої був. Та він частенько ходив насупленим — на сестру злився…
— У нього були родинні незлагоди?
— Всього бувало…