Наступного дня в умовлений час вони зустрілися в давно вивченому до найменших дрібниць дворі. Взяли «коромисло» й, запитавши у бабусь, чи є хтось у сорок шостій, сорок дев’ятій і п’ятдесятій квартирах, діловито попростували до під’їзду. Номери квартир Барон вибрав раніше. Він знав, що в сорок дев’ятій квартирі хтось неодмінно буде, а в сорок шостій — нікого.
Поки Моховик замінював електролічильник у сорок дев’ятій квартирі, Барон відімкнув і зачинив за собою двері сорок шостої. У передпокої натягнув рукавиці й попрямував до піаніно. Швидко зняв щитки, вкинув у сумку пакунок з грошима, поставив щитки назад. Потім зняв з антресолів кілька банок і переніс їх у ванну. Там, кинувши на голубу емаль поролоновий килимок, розбив дві банки. В обох були поліетиленові пакети з грошима.
Загорнув у газету склянки й поклав у сумку, перевірив, чи не залишив якихось слідів, вийшов із квартири і обережно зачинив двері.
Піднявся на третій поверх, де працював Моховик. Переступивши поріг квартири (двері були напіввідчинені), відразу взявся допомагати Валентинові. Господиня бряжчала посудом на кухні. Барон заспокоївся. І лише тоді помітив, що не зняв рукавиці. Та на це не звернув уваги навіть Моховик.
20. Сашко
Фонарьков покрутив «вальтер» у руках, прицілився в килим.
— Гарна штука. Тільки ти заховай її десь подалі.
— Навіщо? — Сашкові ніяк не вдавалося зручно вмоститися в кріслі. І загалом у цій кімнатці, зробленій під гаражем, він почувався незатишно. А чому — не міг збагнути: мабуть, сам підвал-бункер пригнічував, хоча на стінах красувалися барвисті фотошпалери, а на підлозі лежав новенький кошлатий килим. Дратувало все: і незвична тиша, і відсутність вікон, і застояний запах тютюну, алкоголю, жіночої косметики.
— А тобі навіщо така цяцька?
— Налякати когось.
— Не вигадуй, — жорстко сказав Фонарьков. — Мене не проведеш.
Помовчавши, Сашко зізнався:
— Діло хочу організувати. Давно вже обмірковую, що та як.
— Щоб зайнятися дріб’язком, пістолет непотрібний. А для серйозного діла ти ще не дозрів. Раз-два — й візьмуть. Не таких ловлять.
— Я вже стріляний горобець.
— За що відсиджував?
— У складі понишпорив.
— Але ж там сигналізація.
— На цьому й купився. Один дідуган почав підштрикувати: мовляй, замки й дитина відімкне, а от сигналізацію не перехитрити. Той дідуган нічим не гребував, не один чужий замок за життя відімкнув, а сигналізації побоювався.
— А ти не злякався?
— Пусте! Схем не роздобув, але й без них упорався. Взяв три костюми і фотоапарат.
— Не набагато спромігся, — зневажливо посміхнувся Фонарьков.
— Коли шум-гам зчинився, старий сам до мене припхався: «Знаю, що твоя робота. Принеси манаття, я продам, поки не пізно». Я й віддав. А потім мене забрали.
— Про діда все розповів?
— Нікого ще не продавав і не продам.
— А костюми?
— Написав, що на базарі збув, а гроші прогуляв.
Фонарьков хлюпнув коньяку в келихи:
— Це дід підвів тебе під монастир. Знаю я таких, добреньких.
Сашко аж свиснув із подиву:
— Таке скажете! Слідчий сказав, що я на «Зеніті» засипався. Фотоапарати були пронумеровані, я не знав цього. Та ще й відбитки пальців знайшли.
— Що ж, так тобі й треба. Не вмієш — не берися. Самодіяльність розвів…
Фонарьков маленькими ковтками з насолодою випив коньяк. Сашко теж пригубив і, пожувавши шоколад, пішов на відвертість:
— Набридло копійки лічити. Цілий день кручуся, як посолений в’юн, а ввечері й відпочити немає за що. От минулого тижня поїхав у Ялту. На дорогу — п’ятірка, гральними автоматами побавився — десятка, з якоюсь дівулею познайомився, пішли в ресторан — четвертак. Та ще те-се — і аванс мов корова язиком злизала. Я вже не кажу, що хочеться купити і телевізор, і магнітофон, і якусь фірмову вдяганку. Про машину й не згадую.
— Навіщо тобі машина?
— З нею зовсім інше життя. Людиною себе відчуваєш.
Фонарьков витяг двадцять п’ять карбованців однією купюрою, недбало кинув на стіл:
— Бери. На суботу вистачить.
— А коли віддавати? — поцікавився Сашко.
— Віддавати не треба. Відпрацюєш.
— Гаразд, — Сашко трохи повагався й попросив: — Іще хоча б зо два папірці.
Фонарьков похитав головою і дав.
Хлопець швидко засунув гроші в кишеню і всміхнувся:
— Тепер легше. А що робити?
— Слухатися. Найголовніше — слухатися і не базікати. Тоді все буде: і машина, і дівчата першого сорту, і білий пароплав з люксовою каютою.