— Ма-ма-ма, — залопотів хлопчик і голосно заплакав.
— О! — вигукнула Наталка, — випросили-таки. На твоє золото, — і подала дитину Оленці.
До року Іван бігав по хаті, перевертав горщики на лаві біля печі, але найбільше йому подобалося стати до рогачів, пхнути їх, щоб вони з гуркотом падали на підлогу.
— Бах, — говорив тоді він радісно.
— Я ось тобі дам «бах» по одному місцю, — сердилася Наталка.
— Чорний весь, наче сажу трусив. — Замурзаний хлопчик тікав до діда, хапав його за штани й голосно кричав, вимагаючи швидше брати на руки. — Я і в діда знайду, розбишака малий, — сварилася Наталка пальцем. — Тільки посмій мені ще робити шкоду.
Лише Оленка ніяк не могла звикнути до дитячого «баба», «мама». Іноді їй здавалося, що хлопчик озивається до її матері. Думала про те, що не може вимовити «син», «синок» навіть подумки.
Сніг тієї осені випав рано. Потім розтанув, наробивши грязюки на сільських вулицях. Корів на пашу вже не виганяли, а тільки випускали у кошару, щоб менше було гною у сараї. Але у кошарах худоба по черево ходила у грузькій багнюці, яка потім засихала на вимені, боках і навіть на спині. Доярки лаялися, намагаючись відшкребти засохлу багнюку і бебехи, вимити дійки. Мало не щодня завфермою кричав на них, що корови брудні й молоко брудне і що його не прийме завод. Жінки огризалися у відповідь, часто сварилися між собою, особливо коли ділили корзинами скинуту трактором посеред корівника купу напівгнилої картоплі чи буряків. Правда, швидко забували про сварки. До Оленки звикли, здавалося, що і вона звикла до цієї просмерділої кислим силосом ферми, де гуртом раділи й святкували і гуртом плакали над чиїмось горем.
Одного разу Ольга Чухонька принесла на роботу кошолку з їжею і пляшкою горілки.
— Дівчата, сьогодні швидше ворушіться — замочимо перше моє тридцятиліття, — сказала весело.
Перед цим Оленка і ще дві доярки вибирали у сільмазі для Ольги подарунок. Довго дивилися на вивішений, нікому не потрібний одяг, виробництва власних підприємств, які гнали план і зовсім не замислювалися, чи користується їхня продукція попитом чи роками залежується у магазинах і на складах. Нею завалювали сільські магазини, не даючи селянину іншого вибору. Параска Микитівна вертіла у руках шовкове плаття у великих плямистих квітках.
— їй-бо, дівчата, на мою Рябуху шилося. Так і на неї надінь — колотися почне.
Повісила назад, взяла інше.
— А це? — подивилася запитливо на Оленку. Та уявила Ольгу Чухоньку в червоній, з глибоким вирізом, сукні й пирснула у кулак. — Ні, ну що воно за життя таке? — уже сердилася Параска Микитівна. — Понашивали, наче на опудало. От би тих і поодягати у це, хто такого навиробляв. Чи його що з посуду узяти?
Та на полицях, де мав продаватися посуд, стояли самі лише горщики під квіти. Тоді Параска Микитівна тихо підгукнула продавщицю й спитала ще тихіше:
— Мо’, у тебе, Ганно, під прилавком що є? Не брати ж усяке гівно — його у нас на фермі й так хватає.
Продавщиця вийшла у підсобку і винесла запакований у картонному ящику чайний сервіз.
— Ось нате, останній.
Параска Микитівна хотіла розпакувати, щоб подивитися, але жінка гримнула на неї:
— Бери, Параско, мовчки та йди, поки ніхто не бачить. А то буде мені.
Параска Микитівна зняла із себе чорний, з вишиваними квіточками фартух і обгорнула покупку.
— Ну, то дай ще хоч простиню яку чи полотенце, — випрошувала, — ось гроші залишилися. Не для себе ж прошу.
— Нема, — розвела руками маленька, з худорлявим веснянкуватим обличчям продавщиця, Оленчина далека родичка. — Хочеш — забожуся? Он візьміть ляльку чи ось цього ведмедя, — взяла у руки чималу іграшку.
— Ведмедя? Нащо їй ведмідь?
— Дай хоч оту сорочку. — Жінки з ніжністю розглядали білосніжну шовкову комбінацію. — А гарна, правда? — Сива доярка ще раз торкнулася зашкарублою рукою білого шовку і сумно посміхнулася.
Іменинниця зраділа сервізу, а коли розгорнула сорочку, охнула.
— Ви б сказали — я б руки з милом вимила, — пожартувала. — Ех, хоч до вінця, і плаття білого не треба.
А потім наливала у грановані чарки міцної домашньої горілки. Налила й Оленці.
— Пий до дна, щоб була думка одна.
Жінки засміялися, й Оленка випила разом з усіма, скривилася, взяла квашеного огірка.
— Оце по-нашому, — похвалила її Ольга і ще долила горілки у чарку.
Параска Микитівна уважно подивилася на доярку, але нічого не сказала. Знову випили, повеселішали.
— Ти от що, Олено, — Ольга з апетитом жувала печене домашнє м’ясо, — ти на нас не сердься, коли що не так — ми тут усі свої. Ну, от скажи чесно — хто батько твого Івана?