Оленка знітилася, опустила на стіл руку з огірком.
— Не тушуйся. Ну, чого ти? Випий ще ось. — Ольга хлюпнула у її чарку горілки. Та Оленка не взяла чарки. — Бува, не мій Петро? — Чухонька, здавалося, не бачила, що в Оленки на очах навертілися сльози. — Бо він у мене така зараза, як ото бугай Мартин, — убачить корову і вмить очі кров’ю наливаються. — Засміялася першою, інші доярки теж засміялися. А Оленка мовчки піднялася з-за столу і вийшла.
— Ну, що я тут сказала? — огризнулася Ольга, коли Параска Микитівна суворо глянула на неї.
— Нащо ти так? Дівці й без тебе важко. Не могла притримати свого язика?
— Я її під мужика клала, чи що? — відповіла та нарочито весело. — От тільки б дізнатися — під якого?
Працювати ставало важче. Вдарили морози, а худоба лежала без соломи, прямо на мокрій долівці. Кормів не вистачало. День починався і закінчувався чиєюсь лайкою.
— Де я вам наберуся тих кормів? — кричав уже й завфермою. — З дому принесу? Дадуть мені, я їх у кишеню не сховаю. — І чорний, мов ніч, ішов у контору до голови сваритися і вибивати корми та солому. І такий же повертався назад, коли зовсім нічого не вдавалося вибити, — соломи у колгоспі не було, як зерна і зернофуражу. — На чорта тоді стільки худоби держати, аби мучити невинну тварину? Ну, на чорта? — доводив комусь подумки, не помічаючи, що говорить уголос.
Перед Новим роком почали телитися корови.
— Помагай! — кричала Параска Микитівна на розгублену Оленку, що стояла біля корови, яка ніяк не могла розтелитися і жалібно мукала на весь сарай.
— Як? Хіба я знаю? — Оленка аж відступила, злякано озираючись на доярку.
— Тьху на тебе, — Микитівна зняла із себе пояс, яким був підперезаний халат, швидко накинула на маленькі ніжки, що то показувалися, то знову ховалися, зав’язала. — Тягни! Ну!
Оленка ухопилася за поясок, і вони удвох почали витягувати з корови телятко. Корова знову жалібно замукала.
— Терпи, рябенька, терпи, моя голубонько, — умовляла її доярка, немов людину. — Ще раз… Чи ти не снідала сьогодні? — гримнула на Оленку, хоча та й тягла щосили, аж піт на чолі виступив. Телятко було майже все чорне, з білою зірочкою на лобі. — Ну, от, бери й витирай. Бичок чи теличка? Теличка, Олено, бач, — раділа вголос доярка, — путня виросте корова, хоча й важко на світ з’явилася.
Оленка почала обтирати теля, воно сіпалося і намагалося стати на ноги.
— Зірочка ти моя, — з ніжністю підняла на руки. — Ач, яка бідова.
Голова колгоспу, коли приїжджав на ферму, на Оленку мало звертав уваги, більше розмовляв зі старшими доярками й завфермою. Завжди ходив у чорній куфайці, старій смушевій шапці й кирзових чоботях. Тільки вже як їхав до райцентру, переодягався. А коли дружина просила не надягати куфайку і чоботи, сердився:
— Я на роботу йду, як усі люди, а не в театр…
І часто, особливо на полі, коли під’їжджав до трактора чи комбайна, який простоював через поломку, закочував рукави. «Посунься, — казав механізатору, — у чому тут діло?» — і допомагав, аж поки трактор не рушав із місця. А коли поломка була серйозна, мчав на тракторний стан за підмогою, вантажив у «бобик» потрібне залізяччя, саджав слюсарів і знову їхав у поле.
Не сказати б, що колгоспники любили Данила Павловича, більше лаяли. Та, коли на чергові збори з району приїхало начальство і привезло з собою заміну, високого, ще молодого чоловіка у пижиковій шапці й новенькому модному кожушку, збори схвильовано затихли. Селяни переглядалися між собою. «Що воно таке? — питали один в одного. — За що це Павловича кишкають?»
Данило Павлович був у білій сорочці, сірому, але вже не новому костюмі. Довго звітував про роботу, а коли відзвітував, кашлянув у кулак:
— Я теє… Я тут вам не казав, — подивився у зал, — мені на пенсію скоро, ну і теє, ось, — показав рукою на сцену, де сиділа президія і майбутній новий голова колгоспу. — Прошу любить і жалувать.
У залі спочатку стояла мертва тиша, потім люди зашуміли незадоволено, заговорили голосно. Шум наростав, і парторг колгоспу, що сидів у центрі довгого столу, засланого червоною матерією, постукав олівцем по графину з водою.
— Тихіше, товариші! Хто хоче виступити, прошу за трибуну.
— Не піду я за трибуну, — підвівся уже пенсіонер, конюх Свирид із дивним прізвищем Пронєвський, спересердя кинув свою шапку на стілець, де сидів. — Я і звідси скажу, то почує, хто схоче. Ти, Данило Павлович, — дезертир! — крикнув до сцени. — Мовчав, мовчав, а тоді — здрастє, оставайся лавка з товаром. На пенсію він запросився, бо попросили. То ти так і скажи народу, а не крути. Хіба не бачиш, якого хлюста нам привезли? І, главно, нас не спитали.