— Годі тобі, — перебив дружину Микола, — не бачиш, що вона з ніг падає.
Наталка ображено замовкла, а донька взяла рушника й пішла на вулицю до умивальника, що висів на стовпчику, під старою шовковицею.
Вранці Олена зібралася на роботу й почала будити сина.
— Нащо це ти його будиш? — Наталка підвелася й собі.
— Так треба, мамо. Вставай, синку, — будила тихенько, але хлопчик не хотів прокидатися.
— Миколо, вставай! — гримнула Наталка на чоловіка, який теж не спав, та ще лежав у ліжку. — Подивися, як вона над дитям знущається.
Микола підвівся, взяв зі стільця штани й сорочку, мовчки одягнувся. Потім промовив до дружини:
— Нехай бере, раз хоче. А ти до неї не чіпляйся.
— Вас обох у дурдом треба! — зірвалася на крик Наталка. — Вона переведе його на тому мотоциклі, цілий день гайсаючи.
Люба знову заходила кілька разів.
— Вона не хоче мене бачити, — нарешті сказала Дуні.
— То й на врага тобі здалося те нещастя, — промовила мати запобігливо. — Її завидки беруть. Ти он яка у мене… А вона… Коли б ти її побачила — худе, у штанях, ганяє на мотоциклі з ранку до вечора, наче скажене, ще й людьми командує. Тьху, та й годі. З тим байстрюком носяться усі троє. Микола цяцьки усякі струже, возить на велосипеді. Не встигне штани загидить, а вони уже перевдягають, немов на показ. А що там показувати? Одне слово — байстрюк.
При цих материних словах Люба змінилася на обличчі й підійшла до вікна, з якого було видно Оленин будинок.
— Мамо, а скільки тому хлопчику? — запитала трохи дивно, хоча Дуня з першої хвилини відчула напруження у поведінці дочки. Бачила, як іноді тривога майне у погляді, а в голосі чути невпевненість. Ось і зараз запитала, а сама відійшла до вікна, немов чогось боялася.
— Та хіба я знаю. Може, три чи чотири. Я ж у метрики йому не дивилася. А нащо воно тобі?
— Так, — здвигнула дочка плечима. — Інтересно. Скромниця була, а бач, — посміхнулася, повернулась обличчям до матері.
Дуня й собі посміхнулася і додала:
— Ще й до Києва пхалася, а її так відшили, що аж у колгоспі опинилася.
Люба поїхала на третій день, не зустрівшись із Оленою. А вона хотіла і боялася тієї зустрічі. Зрозуміла, що подруга не бажає з нею бачитися. Щось між ними було не так. Що? «Чорт з нею, — подивилася на сусідський будинок, коли виходила з дому. — Головне, що нікому не розляпала. От тільки… — подумала про хлопчика, якого їй дуже хотілося побачити. — Ну й що?» — заспокоювала себе подумки. Не могла вона його забрати. Хто б їй віддав? І навіщо він їй — чужий?
Олена повеселішала, як тільки мати сказала:
— Люба образилася дуже. Привіт тобі передавала, як ішла на автобус. І за що ти на неї сердишся?
Олена тільки підхопила на руки сина і закружляла по хаті.
Іван часто бігав до сусідського двору. Не гратися, а подивитися на вишні. Вони звисали аж на вулицю, достиглі й цілими китицями. Хлопчику страшенно кортіло тих вишень, бо вдома таких не було. Якось у неділю не втримався, заліз на тин і почав рвати ягоди. Дуня у вікно вгледіла злодія, тихенько вийшла на ґанок, підкралася й потягла за штанці. Іван злякався, закричав і впав прямо у її двір.
— Ах ти ж, злодюга, — боляче вхопила його за вухо.
Наталка почула несамовитий крик онука, вийшла з хати — Дуня так і тягла хлопця за вухо по вулиці.
— За що це ти, Дуньо? — Наталка підбігла, відштовхнула її від дитини. — Здуріла, чи що?
— Це я ще й здуріла? Ти мене ще й штовхаєш? Подивіться, люди добрі! — закричала на всю вулицю. — Материне молоко на губах не обсохло, а вже по дворах полізло, а вона ще й штовхається.
— Хто поліз? Як тобі не соромно знущатися з дитини? — промовила неголосно Наталка.
— Це мені ще й соромитися! Обідрав усю мою вишню, а мені соромся! Сама його соромся і своєї дочки, що привела байстрюка. На мою Любу он усе село завидує, а з твоєї регоче.
Наталка заплакала, підняла хлопчика на руки й пішла до своєї хати.
Десь перед самими жнивами приїхав журналіст. Данило Павлович стояв під конторою схвильований і розгублений.
— Не балувала нас ця братія, — говорив ніби сам до себе, вдивляючись на дорогу, звідки мала показатися райкомівська машина. — Хіба з району, як когось полаяти треба. А цього чорти аж із Києва принесли. І до нас райком везе. Це не просто… — Провів п’ятірнею по сивому волоссю, промовив тихіше: — Як узялися заїдать, то вже з’їдять, не тепер, то у четвер. Прогримим на всю Україну на старості літ.
Олені жаль було дивитися на цього швидко старіючого чоловіка, який усього себе до останку віддав селу, а тепер хвилювався так, що аж піт на чолі виступив.