— Хоч би вчора були подзвонили, — докинув Тит Феодосійович. — Ми б якось ферму примарафетили, а то…
Завідуючий фермою стояв поруч похнюплений: уже два дні, як доярки вручну вичищали гній із корівника — зламався транспортер, електрик ніяк не міг дати йому раду. І хоча корови ходили на пашу, гною назбиралося чимало.
Віддалік на центральній вулиці показався новенький райкомівський «уазик». Усі, хто стояв під конторою, почали поправляти на собі одяг. Данило Павлович, немов перед боєм, обвів поглядом свою команду і враз посміхнувся.
— Та чого ви, — махнув рукою, — двом смертям не бувати. Не таке бачили, а тут перед якимось писакою здрейфили.
Автомобіль зупинився перед конторою, і з нього вийшли другий секретар райкому партії та молодий чоловік із чорною шкіряною сумкою через плече. Олена глянула на нього і відчула, як їй хочеться кудись сховатися, зникнути у цю хвилину, вона аж відступила крок і стала позаду головного агронома. У грудях защеміло зрадливо, й Олена розсердилася на себе. А журналіст вихопив її поглядом серед гурту чоловіків і привітно посміхнувся. Секретар райкому, високий плечистий чолов’яга років сорока п’яти, привітався з усіма за руку й представив молодого чоловіка:
— Мельниченко Володимир Аркадійович, кореспондент. Завітав до нас із Києва. Цікавиться господарствами, які… — обвів поглядом присутніх, глянув на кореспондента, — ну, можна сказати, відстаючі.
Видно було, що йому самому ніяково за цю місію і він хоче швидше звідси поїхати.
— То… може, пообідаємо спочатку? Ви ж з дороги… — Данило Павлович почервонів і замовк.
— Ні, ми вже пообідали. — Секретар райкому бачив розгубленість голови і промовив із притиском: — Ведіть нас у контору й покажіть Володимиру Аркадійовичу, що у вас там виходить за півроку: по надоях, приросту м’яса. А потім ферму побачимо і все інше, щоб чоловік міг зробити аналітичний матеріал.
Усі рушили до дверей, тільки Олена повернулася й пішла до мотоцикла.
— Ти куди, Олено Миколаївно? — зупинив її голова.
— А що мені робити у кабінеті? — відповіла різко, сердито глянула на журналіста. — У мене он пшеницю треба обкосити. Завтра-післязавтра комбайни підуть.
— Ви у поле? — журналіст ступив за Оленою. — Можна і я з вами? Документи пізніше подивлюся. Дякую вам, — повернувся до секретаря райкому і потиснув йому руку.
Олена завела мотоцикла й сіла, молодий чоловік і собі усівся позаду неї. Вона з місця увімкнула третю швидкість, мотоцикл рвонув, і журналіст, махнувши руками у повітрі, ухопився за жінку. Біля контори всі мимоволі посміхнулися, а Данило Павлович промовив повеселілим голосом:
— Ну, то що — в контору чи за журналістом?
— Привезете завтра в район, — другий секретар посварився пальцем.
— Та глядіть мені… — І пішов до машини.
— Та ми його до самого Києва відправимо вищим класом, — промовив Данило Павлович услід від’їжджаючому УАЗу. — Ну, Олена, ну й молодця. А ти, Сергійовичу, давай швиденько організовуй ланку на ферму, примарафетьте її, скільки встигнете. Думаю, вона журналіста до вечора на ферму не повезе.
Олена виїхала за село, звернула вліво і вже трохи тихіше поїхала польовою дорогою. Минули невеличкий гайок, потім — лісосмугу, за якою відкривалося чимале пшеничне поле. Спинилися, молодий чоловік зіскочив із мотоцикла, Олена так і залишилася сидіти, тільки вимкнула двигун.
— Гарно! — вигукнув той, озираючись навкруги. — Це ваше поле?
— Тут усі поля наші, — відповіла непривітно.
— А ви? Ви ж агроном, коли я не помиляюся? — згадав, як її представляли.
Олена, здалося, не почула запитання, дивилася кудись поперед себе, потім повернула голову, зняла шолома й повісила на руль.
— Агроном, та не зовсім — я ще не закінчила академії.
— Ви вчитеся? — аж зрадів журналіст. — Розкажіть мені про себе.
Дістав із сумки блокнот і ручку.
— Сідайте, — Олена кивнула на сидіння позаду себе.
— Чому ви така непривітна? Я все-таки запитую не з особистої цікавості, — сховав блокнот і сів на мотоцикла. — Я хотів би написати про красиве хлібне поле…
Олена не дослухала, увімкнула двигун. Їхали поволі. По обидва боки дороги гойдалося на вітрі дозріле колосся. Гречане поле ще доцвітало й біліло, мовби усипане снігом.
— Та спиніться ви! — сердито крикнув журналіст на вухо Олені. — Мені ж працювати треба, а ви граєтесь зі мною.
— Я не граюся. — Мотоцикл зупинився, Олена першою злізла із сидіння. — Хочеться більше вам показати. У нас же не тільки ці поля.