— Добре. Тільки давайте спочатку поговоримо про те, що бачили. — Він знову дістав блокнота й ручку. — Те, що я бачив, мене трохи дивує. У вас такі прекрасні поля, аж не віриться, що ці поля відстаючого колгоспу. Може, щось поясните?
Олена здвигнула плечима:
— Курчат по осені рахують, а урожай — коли він у засіках.
— Але ж… — глянув на Олену. — Цікава відповідь, стільки у ній фактажу, хоч зараз сідай і пиши матеріал. — Відійшов і вбрів у гречку, що пінилася солодким цвітом. Монотонно гули бджоли, перелітаючи зі стебла на стебло. Маленькі крильця вигравали проти сонця золотистими барвами.
— Тут десь пасіка? — спитав, обернувшись до Олени.
— За отими дубами, — показала вона рукою, — дев’яносто вуликів. Хочете — поїдемо?
Він подивився на неї насмішкувато:
— Нарешті заговорили, а то я вже думав до контори проситися. Поїдемо до вашої пасіки, тільки зараз дещо запишу.
Сів на порослому волошками й диким маком узбіччі й почав писати. Олена підійшла до мотоцикла і зазирнула у люстерко, пригвинчене на рулі. Сонце припікало, й вона зняла куртку. Володимир підвів голову і завмер. Агрономша розчісувала волосся, яке спадало нижче пояса. У білій блузі з широкими рукавами й вузькими манжетами, заправленій у потерті джинси. Олена помітила, як журналіст дивиться на неї, і швидко зібрала волосся.
Під’їхали до старих дубів, за якими у видолинку стояла колгоспна пасіка. Олена підвела мотоцикл у затінок дерев і попередила журналіста:
— Тільки не розмахуйте руками, бо покусають, і подивіться, щоб у кишенях не було нічого солодкого.
Той слухняно вивернув кишені, потім зазирнув до сумки. Ішов до невеликого дерев’яного куреня і зі страхом дивився на вулики, які, ніби маленькі хатиночки, стояли між колоніями польових квітів.
— Здрастуйте, дядьку Кириле, — ще віддалік привіталася Олена. Пасічник поклав рамку, яку ремонтував, підвівся із саморобного стільчика, витер долоню об штани, по-свійськи кивнув Олені й простяг руку незнайомцю. — Це журналіст із Києва, — представила та Володимира Аркадійовича.
Дядько Кирило трохи зніяковів, а потім пожартував:
— Ось, нате, надіньте маску, бо бджоли не розбираються… Інтересуєтесь пасікою, може, й у вас є?
Мельниченко заперечливо хитнув головою, глянув на Олену, і та пояснила:
— Ні, ми тут на поля дивимося — журналіст цікавиться нашим колгоспом, то й до вас по дорозі заїхали.
— А-а, тоді заходьте до мого куреня, — запросив пасічник привітно, — перепочиньте трохи у холодку.
Усередині куреня і справді було прохолодно. На саморобних нарах лежала пасічникова постіль, біля невеличкого вікна — стіл. На ньому — металева кружка і кілька таких же мисочок. У кутку, на ослінчику, стояло відро із криничною водою.
— Сідайте до столу — я вас медком пригощу. Тільки вчора викачав — ось трохи для гостей залишив, — дядько Кирило дістав зі саморобної невеличкої скриньки глиняного глечика. — Так зберігається краще. А ти, Олено Миколаївно, наріж хліба, — дістав зі скриньки ще й паляницю. — Моя Христина пече. Домашній хлібець — не те, що лавошний.
— І багато меду берете? — поцікавився журналіст.
— Та є… — пасічник налив темного гречаного меду в одну миску, потім — у другу — Спробуйте, саме бджола із гречки носить. Бачили, яка у нас гречка? — підсунув мисочки ближче до гостей.
Володимир умочив хліб у мед і ствердно хитнув головою. Намагався їсти охайно, але мед стікав на пальці й капав у миску. Ніяково скосив очі в Оленин бік — та сиділа й про щось зосереджено думала.
— їжте, їжте, — припрошував пасічник. — Медок — їжа благородна. А ти, Олено Миколаївно, ніби соромишся чогось?
Олена взяла окрайчик хліба, розламала над столом і вмочила у мед.
— Ваша тітка Христина не хліб, а паску пече, — промовила згодом. — Він і без меду смачний.
Пасічник задоволено посміхнувся, набрав у ще один кухоль води й теж поставив на стіл.
— І багато здаєте державі? — Мельниченко намагався повернути розмову на своє.
— Та… — зам’явся дядько Кирило. — Я ж його не здаю. Викачаю, то заберуть у колгоспну комору. А там їм видніше…
Пасічник із Оленою переглянулися, і журналіст перехопив їхні погляди. Зрозумів, що на пряме запитання не доб’ється відповіді, й запитав інакше:
— Давно коло бджіл?
— А-а, — здавалося, що дядько зрадів запитанню. — Давно. І до війни у нашому колгоспі пасіка стояла. Опісля не до бджіл було, а коли Павлович узявся головувати, каже мені: «Шукай, Кириле, вулики, будемо пасіку заводити». Правда, спочатку меду того ми не бачили. Понаїжджає начальство всяке, порозбирає прямо на пасіці, ну, ми й… — Глянув на журналіста, той скибкою вибирав залишки меду. — Я вам ще наллю.