— Ой, заходьте, не стукайте. А я жду, жду, — зраділа тітка.
Олена не зайшла до хати. Біля ґанку сказала: «До побачення. За вами завтра заїдуть», — і пішла. Зайшла до контори — там іще світилося. Постукала до кабінету керівника, прочинила двері.
— Проходь, а де?.. — голова поглянув на двері.
Олена пройшла в кабінет, сіла на стілець, прихилилась головою до спинки й засміялася.
— Ти, — посміхнувся й собі голова, — ти що, його у житі загубила?
— Ні, вже у тітки Дусі. Спить без задніх ніг. Він у мене, Даниле Павловичу, майже від самої пасіки мотоцикла тяг на собі.
— Чого? — здивувався той.
— А, бензин закінчився — я краник відкрила. Ну, просився чоловік, щоб помилуватися нашими полями. Не могла ж я йому відмовити.
Голова дивився на Олену й не знав, що сказати.
— Чортова дівка, — почухав потилицю. — Тож і додумалася. Хай йому що… Виручила.
Та Володимир Аркадійович не спав. Сидів за столом і їв зварений у печі борщ. Перед ним стояли смажена курка, вареники із сиром і миска густої сметани.
— Ну, хоч одну чарочку, — підносила тітка гостю чарку «казьонної», яку Данило Павлович завіз іще раніше.
— Гляди ж, Дусьо, щоб усе було на вищому рівні. Догоди йому, Степанівно, — попросив, як виходив із хати, — бо осоромить на старості літ на всю Україну.
Тепер жінка стояла за столом навпроти журналіста й умовляла:
— Ну, давай, синок, зі мною вип’ємо? Га, давай.
Той глянув у благальне обличчя жінки, потім — на чарку, взяв і швидко випив.
— От молодець, — зраділа тітка й сама пригубила. — І добренна ж, зараза.
Журналіст тільки посміхнувся, а Степанівна швиденько знову наповнила чарку:
— Це щоб удома не журилися. Батько ж і мати є?
Володимир ствердно кивнув головою.
— От і вип’ємо за них.
Гість поглянув на неї повеселілими очима, випив і поставив чарку трохи далі від себе. Доїв борщ узяв вареника і вмочив у сметану.
— А ця ваша агрономша, вона місцева?
— Аякже, — тітка ще долила горілки. — Своя. І батьки її тут живуть. Хороша людина, та доля у неї нехороша.
Молодий чоловік перестав жувати, втупився поглядом у тітку Уже сам, без запрошення потягнувся за чаркою.
— Бачиш, — зраділа та, що він випив іще, але м’ялася з розповіддю.
— Ну, як його сказати. Хлопчика вона собі знайшла по молодості літ, ну, у нас, по-сільському, кажуть — байстрючка. Хто ж його знає, чиє воно. Заміж не виходить, а на неї багато находилося непоганих хлопців. І вивчитись, на кого хотіла, не вдалося, так ото у колгоспі й залишилася. А у вас же є жінка, діти?
— Немає. — Гість відчув, що добре сп’янів, і попросив: — Я б уже спати ліг, стомився дуже.
Тітка відвела його у другу кімнату, до розстеленого високого ліжка. Він роздягнувся, ліг і потонув у м’яких подушках.
Олена довго не могла заснути. Перебирала в пам’яті минулий день і то посміхалася, то супилась. Потім розсердилася на себе, повернулася на бік і заснула. Прокинулася рано, але з ліжка не вставала. Лежала із заплющеними очима, поки мати не прочинила тихенько двері.
— Чи ти сьогодні йдеш на роботу, чи ні?
Вона підвелася і в сорочці підійшла до великого дзеркала, довго розчісувала волосся, заплела косу, закрутила на голові й приколола шпильками. Поснідала неквапно й пішла за мотоциклом.
«Якась сьогодні не така, — подумала Наталка про дочку. — Може, що на роботі?»
На тракторному стані Олена залила у мотоцикл бензину і довго стояла, роздумуючи, куди їхати. На наряд запізнилася, але все ж поїхала до контори. У кабінеті голови сиділи спеціалісти й журналіст. Олена привіталася, сіла на крайнього стільця.
— Тут ми без тебе говорили, Олено Миколаївно, — підвів на неї очі Данило Павлович. — Учора трапилася неприємність — і все через твою халатність. — Олена почервоніла й опустила голову. — Так от, сьогодні треба показати товаришу журналісту все. Хочете, — звернувся до нього, — я сам покажу господарство?
— Звичайно, — кивнув той головою, — я б хотів якомога більше напрацювати матеріалу. У мене є ряд запитань і до вас, і до спеціалістів, — говорив офіційно, натягнуто й ні на кого не дивився. А коли вийшли з контори, відразу пішов до автомобіля голови колгоспу, що вимитий, як ніколи, виблискував склом, мов новенький. Зачинив дверцята й ніби ненароком наткнувся поглядом на Олену, яка стояла біля свого мотоцикла й насмішкувато дивилася у його бік.
Данило Павлович сам сів за кермо, а позаду — головний агроном і завідуючий фермою. Ті перезирнулися між собою, ховаючи посмішки, коли автомобіль поїхав не прямою дорогою, а Вівчарівкою — там уже стояли зруби нових хат для колгоспників.