На ферму приїхали майже по обіді, там було чисто й пахло ще свіжою крейдою. Із тракторного стану прогуркотіли на дорогу два комбайни, Мельниченко побачив їх, зацікавився:
— Жнивувати починаєте?
— Та ні, сьогодні обкосять поля, які через пару днів будемо убирати. Хочете, ось подивимося ферму й туди проїдемо? — запропонував Данило Павлович.
— Я вже вчора бачив, — посміхнувся ніяково журналіст. — Але… можна проїхати.
Здалеку здавалося, що комбайни пливуть по хлібному полю, один за одним. Володимиру Аркадійовичу хотілося думати про велич картини, яка відкривалася перед ним, але він глянув на червоного мотоцикла, що самотньо стояв на узбіччі, й зовсім збився з думок. Самої Олени не було видно. Перший комбайн наближався, і журналіст побачив, що вона стоїть за кабіною комбайна і про щось перегукується з механізатором. Коли комбайн зупинився, швидко зійшла по східцях униз.
— Добра пшениця. їй-богу, добра, Даниле Павловичу. Коли б така вся, то… — глянула на Мельниченка й замовкла.
— Ет, Олено Миколаївно, не забігай наперед із висновками, — промовив голова байдуже, — ще ж яка погода…
— Поїдемо далі? — запитав у Мельниченка.
— А куди? — журналіст тримав у руках блокнота й ручку.
— Взагалі-то, я б хотів побачити, як комбайни жнуть і чи багато втрат. Тут п’ять хвилин об’їхати.
— Тоді я краще занотую дещо у блокнот і почекаю вас.
Він швидко писав, раз у раз кидаючи погляд на лан, що поволі хитався на вітрі. Бачив Олену, яка вбрела у пшеницю і щось там роздивлялася. Нараз перестав записувати, зірвав яскраву квітку дикого маку, підійшов до неї, мовчки витяг шпильки з волосся, і воно хвилями розсипалося на плечах. Олена розгубилася, а він устромив квітку у волосся й відійшов. Стояв і дивився на неї, спантеличену, потім посміхнувся:
— Польова царівна. Ви справжня Польова царівна.
Олена мовчки витягла квітку, зібрала волосся у вузол, повернулася й повільно побрела жовтими хвилями. Він не бачив, як під темними віями блиснули сльози, й не міг зрозуміти, чому вона бреде так далеко, немов хоче загубитися у цьому колосковому царстві, що горнулося до неї, хилило повний колос, злітало з-під ніг сполоханим жайворонком.
Коли під’їхали голова колгоспу і Тит Феодосійович, він сів у машину і попросив:
— Розкажіть мені про вашого спеціаліста, що так захоплюється оцими полями й зовсім не здається на виробничі розмови.
— Про Олену? — перепитав Тит Феодосійович. — Так, щоб ви знали — вона оцю пшеницю виняньчила. І не тільки оцю. Вона землю відчуває не так, як ви думаєте — земля, ґрунт, а як живу істоту. Що про неї розказувати? Може, їй і не пощастило, що не вивчилася на кого хотіла, а нашим полям пощастило.
На другий день голова колгоспу сам відвіз журналіста у район. Той весь час замислено дивився на дорогу і мляво відгукувався на розмову. А біля райкому партії швидко вийшов із машини, потиснув йому руку й пішов. Голова хотів і собі йти за ним, потім передумав, сів у машину й поїхав додому. Кожного дня перегортав усі республіканські газети, які приходили в контору і додому А коли вже трохи почав заспокоюватися, побачив заголовок «Польова царівна». Хвилюючись, почав читати, дочитав останній абзац і відклав газету. Посміхнувся: «Виручила. Ну й добре, хоч на цей раз». Потім обличчя спохмурніло, і він зосереджено уткнувся очима у папери, що лежали перед ним. Тільки майже через годину знову відкрив газету, передивився статтю й поклав собі у стіл.
Олену ж у селі почали звати — Цариця. Спочатку жартуючи, потім позаочі, особливо чоловіки, хто з насмішкою, а хто й з повагою. А Тит Феодосійович, коли був у доброму гуморі, звертався не інакше як: «Ти, цариця нашенських полів…»
Яра пшениця вродила майже сорок центнерів із гектара, й Олена раділа, наче мала дитина.
— Всю, до останнього зерняти, на насіння, — розпорядився Тит Феодосійович.
Але через кілька днів голові зателефонували з райкому партії:
— Ти чого, Даниле Павловичу, яру пшеницю на елеватор не везеш?
— Дак а скільки її там — жменя, — упалим голосом промовив той. — Хотіли розвести, щоб…
— А я тебе не питаю, що ви хотіли. Вези пшеницю, якщо не хочеш мати неприємностей, — голос завідуючого відділом сільського господарства звучав роздратовано.
— А мені до них не звикати, — відрізав Данило Павлович і першим поклав слухавку. — Сучий син, — промовив, дивлячись на телефонний апарат. — Спочатку вирости її, а потім будеш командувать. Лякає він…