— Дивися, у третьому ряду, неподалік від Щербицького, мій батько.
— Як? — Олена розгубилася. — Ти ж казав, що він робітник?
— Не зовсім. Он отой, у пижиковій шапці. Бачиш?
Олена віддалік не могла роздивитися, тим більше що майже всі, хто стояв на трибуні, були у таких шапках. Але вона кивнула головою. На площі закричали: «Ура!» Володимир теж закричав. Високо підняв руку й махав, повернувши обличчя до трибуни. Коли минули площу, гордо пояснив:
— Мій батько — передовик. Знаменитий. Його фотографія не сходить із міської Дошки пошани.
Потік людей розкочувався по вулицях і провулках. Вони теж пройшли пішки кілька кварталів і на якійсь зупинці стали чекати тролейбуса.
— А куди ми їдемо? — Олена відчувала свято не тільки навколо, а й у собі.
— Секрет, — Володимир загадково посміхнувся і міцно стиснув її руку у своїй долоні.
їхали довго, майже на околицю міста. На п’ятому поверсі якогось висотного будинку він дістав із кишені ключа й відімкнув квартиру Взяв Олену за плечі, легенько підштовхнув у двері. У квартирі нікого не було.
— Це твоя? — спитала, розгублено озираючись.
Юнак засміявся:
— Коли б моя. На жаль, позичена. — Зняв із неї пальто, повісив неподалік дверей. Узяв за руку й провів до кімнати, де на журнальному столику стояла пляшка вина, цукерки і ще щось у маленьких паперових пакетах. — Не соромся, господарюй, бо я голодний, наче вовк. Візьму і з’їм тебе.
Він жартівливо клацнув зубами, взяв Олену за плечі й притягнув до себе. Цілував жадібно вуста, шию — нетерплячі губи обпікали. В Олени запаморочилося в голові, й вона легенько відштовхнула його:
— Годі, а то й справді з’їси.
Випите вино ще більше запаморочило голову. Олена розуміла, що усамітнення в цій квартирі закінчиться не тільки поцілунками, й боялася. Захмеліла від вина і кохання, вона все ж не могла не думати, що Володимир — перший чоловік у її житті. Але ж Іван? Невже потрібно буде щось пояснювати?
— Про що ти думаєш? — юнак узяв дівочі руки у свої долоні, зазирнув їй в очі. Оленка почервоніла, відвела погляд, немов боялася, що він прочитає думки. — Не хочеш казати? Але ж ти думаєш про мене? Оленко, кохана, скажи, що ти думаєш про мене, а не про когось іншого. — Замість ніжності в голосі несподівано прозвучали нотки ревнощів.
Олена посміхнулася:
— Про тебе. Я думаю тільки про тебе.
Вона мріяла про таку любов. Зневірювалася й часто подовгу лежала без сну, з болючим відчуттям самотності. Й тепер молоде дівоче тіло, що не знало любовної жаги і пристрасті, спалахнуло гарячою хвилею, відгукуючись на кожний поцілунок, кожний дотик.
Довго не розплющувала очей. Лежала і вслухалася у себе, аж поки не почула несміливе:
— Чому ти мені нічого не сказала?
Вона не знала, що відповісти, ще міцніше стулила повіки, та Володимир підвівся на лікоть і нахилився над її обличчям, легенько торкнувся губ, провів гарячими пальцями по чолу, заплющених очах.
— Царівно ти моя польова, я люблю тебе, а ти соромишся своєї чистоти. Я не… — Він замовк і жадібно припав до її вуст.
Вечоріло. Молода жінка підвелася на ліжку, хотіла встати, але гарячі руки обхопили її:
— Не пущу. Я тебе нікуди не відпущу від себе. Не йди. Оленко, не йди. Будь моєю… Не тільки сьогодні.
Вона поїхала додому наступного дня, а Володимир сказав батькам, що хоче одружитися.
— Не рано? — батько сидів перед телевізором, а мати неподалік — у м’якому кріслі — й гортала журнал. — Торік лише з університету, про кар’єру треба думати, а не про одруження.
— Що ти кажеш? — мати докірливо подивилася на батька. — Хоч би розпитав спочатку — хто вона і що за людина? Одне другому не завадить, а може, ще й допоможе. Хто вона, синок? Звідки — киянка?
— Ні, мамо, — Володимир сів навпроти матері. — Може, я трохи тебе розчарую…
Мати голосила на всю хату, а батько нервово ходив по кімнаті.
— Я не допущу такого. Знай, не допущу. Поріг мого дому не переступить те бидло. — Зупинився перед сином, втупився у нього очима.
— Ти подумав про нас із матір’ю? Я що, на роботі жили рву, кожному чортові догоджаю — для себе? А ти знаєш, як на тебе дивитимуться твої колеги? Я тебе в університет упхнув хіба для того, щоб ти потім голову втопив у багнюці? Ні, я не допущу. Ти забув, що ти член партії, і я завтра подзвоню у партком. Чого ти мовчиш? Думаєш, я жартую?