— Робіть, що хочете, — Володимир підвівся й пішов до своєї кімнати. — А я йду з дому. І дружину, тату, буду вибирати собі сам, а не ти й партком.
— Сопляк! — крикнув батько. — Писни мені ще щось подібне, я тебе сам у порошок зітру. Іди, йди, — гукав услід, коли за сином зачинилися двері, — ти ще до батька на колінах приповзеш!
Жнива давно закінчилися, але з райкому майже щодня йшли указівки — план вимагав здати все, що зібрали на полях. Данило Павлович повертався з району злий на весь світ. «Знову буде, хоч сам лягай худобі в ясла. Не дам, — вирішив для себе ще тоді, коли отримав телефонограму — негайно приїхати до райкому партії. — Нехай викручують руки, але більше не вивезу з колгоспу й тонни». Мовчав у приймальні, мовчки зайшов до кабінету першого. Був не сам — із інших колгоспів теж приїхали керівники, такі ж похмурі і злі.
Нараз його думки обірвалися. На стерні, де вже зібрали жито, стояла заскиртована солома. Крізь ще негусті вечірні сутінки Данило Павлович побачив, як кілька копичок сунулися від стогу в бік села. Він звернув із дороги й поїхав по полю. Жінки покидали в’язки з плечей, важко дихаючи, перелякані стояли посеред поля. Маринка Цвірина стріляла на голову злими чорними очима, а стара Пріся Сотничка заплакала вголос. Данило Павлович нічого не сказав, повернувся й пішов до машини. А вранці викликав Олену і наказав, щоб прийшли всі чотири жінки, що вчора крали солому. Жінки прийшли, боязко стояли у коридорі, мовчки переглядаючись між собою, їм було чути, як у кабінеті голова лаяв бригадиршу.
— Чого в тебе люди солому крадуть?!
— А що я їм зроблю? Може, мені ще й солому стерегти? — сердилася й собі Олена.
— Нащо її стерегти? — Данило Павлович докірливо подивився на дівчину. — Я думав, ти розумніша. Щоб я цього більше не бачив. Клич жінок у кабінет.
Олена відчинила двері, сказала, щоб заходили. Ті несміливо, одна за одною, зайшли й стали біля дверей.
— Сідайте, — кивнув голова на стільці, що стояли під стіною. — А ти, Олено Миколаївно, поклич головного бухгалтера.
Жінки сиділи рядочком, поскладавши натруджені руки на коліна. Раз викликає бухгалтера, та ще й головного, значить, оштрафує, думала кожна, і складочки в куточках вуст гірко опускалися. Данило Павлович по черзі глянув на одну, на другу — перед ним сиділо четверо вдів. У Прісі чоловік з війни не прийшов, у моложавої на вигляд Вусті Колодочки тільки й того, що прийшов у сорок шостому на милицях. Два роки пожив, дитину нажив та й помер. У Маринки недавно розбився на мотоциклі, а Тетяна Білочка й досі ходить у чорній хустині, хоча вже роки минули, як поховала чоловіка. Важко зітхнув, перевів погляд на папери, що лежали на столі, але нічого не читав, тільки заховав туди винуваті очі. У двері зайшов головний бухгалтер, за ним — бригадирша. Жінки й зовсім розгубилися, а стара Сотничка почала витирати очі краєчком темної хустки.
— Семеновичу, почім солома у нас? — запитав бухгалтера, як тільки той переступив поріг кабінету.
— Так ціна різна… — бухгалтер глянув на жінок, потім — на свого керівника, що сидів темний, як ніч. — Самі ж знаєте, для колгоспників — одна, а для…
— Яка найнижча? — перебив його голова.
— Півтора карбованця за центнер.
Уже пенсійного віку бухгалтер намагався зрозуміти, куди гне Данило Павлович.
— Так, оцим жінкам, — кивнув той на стільці, де сиділи вдови, — випиши по три центнери кожній, — подумав трохи, — по карбованцю, а то ще урвуться, кравши. А так, може, ще котра й дитя приведе.
Жінки не відійшли від переляку й не посміхнулися на жарт, бо знали, що за крадіжки голова не попускав нікому. Тільки Маринка задиристо повела очима й підштовхнула до дверей Тетяну, яка хотіла чи щось сказати, чи спитати, але подруга їй не дала.
— Дають — бери, а б’ють — тікай, — промовила за дверима неголосно. — Дивак наш Данило, ніколи не знаєш, що у нього на думці. І правда, від таких в’язок можна урватися.
У кабінеті голова зупинив Олену, яка теж хотіла йти.
— Ти поки що сядь. На ось, почитай, — і подав їй списаний аркуш паперу.
— Що це? — Олена взяла, глянула на незнайомий почерк.
— Що, що? Анонімка, не знаєш що. Можеш не читати, але я думаю — для тебе краще буде, коли знатимеш.
Олена здивовано глянула на папір і почала читати. Там йшлося про те, що студентка-заочниця сільськогосподарської академії під час сесій займається не навчанням, а розпустою. Олена прочитала раз, вдруге, потім підвела на Данила Павловича повні сліз очі.
— Ти чого? — розсердився той.
— Мало життя било, що через якусь паскуду плачеш? Я міг би порвати й тобі не показувати, тільки ж мусиш знати, що хтось уже випустив пазурі, аби добряче пошкрябати. Хоча й анонімка, але ти подумай, чия то робота, бо через таких «доброзичливців» іще заплачеш не раз.