Подзвонив Володимир, сказав, що приїде познайомитися з батьками й Іваном.
— Ти ж хоч гарбуза не піднеси, — попросив жартома. — А то як я його понесу через село?
Випав сніг. Іван побачив у вікно біле подвір’я і попросив дістати санки. Олена дістала, одягла хлопчика й відпустила на вулицю.
— Далеко не йди! — гукнула вслід. — І дивися мені там…
— А ти йому сказала про дитя? — допитувалася мати.
— І без мене сказали, коли приїжджав у село.
— А батьки, видно, проти, бо не Їдуть. — Наталці дуже хотілося, щоб усе було як у людей: і свати, й весілля. Та вона розуміла, що доньці не судилося ні біле вбрання, ні бояри з дружками. Добре ж, коли київські свати захочуть прийняти її дитину. — Нічого він тобі не говорив за своїх батьків?
— Не говорив, — Олена згадала про анонімку, й біля серця ворухнулася підозра. «Вони не можуть, — намагалася переконати себе подумки. — Тоді хто, якщо на конверті стоїть київський штамп? Він же сказав їм, не міг не сказати».
Через якийсь час Іван боязко просунув у двері голову.
— Бабо, — покликав жалібно.
— Що таке? — Наталка глянула на онука й сплеснула долонями. — Боже мій, куди це ти вліз?
У хлопчика навіть із шапки капала вода. Баба роздягала біля печі й сварила:
— Куди тебе нечиста сила оце внесла?
— У Галузцину копанку санками в’їхав, — схлипував Іван, але більше для того, щоб мати чи баба не дістали заховану під припічком лозину.
— Чого ж ти туди поїхав? — Наталка виливала з нових чобіток воду. — Утопився б, і ніхто не почув би й не побачив.
— Там гора. — Хлопчику здалося, що лозину не діставатимуть, і він посміливішав, тільки скоса позирав на матір, бо та могла й без лозини вибити бубна.
— А де санки? — Олена суворо дивилася на хлопця, хоча самій хотілося посміхнутися з кумедного шибеника, який намагався уникнути покарання. Іван опустив голову. — Я тебе питаю чи кого?
— У копа-анці, — потяг хлопчик жалісливо.
— Утопив? — Наталка все ж полізла рукою під припічок.
— Трохи! — заревів Іван на всю хату, побачивши у бабиних руках лозину.
— Чого це ви наробили плачу, аж на вулиці чути? — До хати зайшов Микола, заніс дрова, які ще пахли свіжою хвоєю.
— Діду! — зрадів хлопчик і без штанців кинувся до нього.
Баба таки дістала лозиною по голому заденяті, але тільки зачепила, бо малюк сховався за діда.
— Ви вже тільки що за лозину хапаєтесь, — дорікнув Микола обом.
— Так він же санки утопив, — Наталка невдоволено глянула на чоловіка. — Просилося його — не лізь туди…
— Добре, що сам не втопився, — перебив її чоловік.
Увечері, перед тим як лягати спати, Олена посадила Івана на ліжко й сама сіла, погладила сина по чорнявій голівці, легенько смикнула за вухо.
— Ти хоч завтра слухайся, коли татко приїде.
— Чий? — не зрозумів хлопчик.
— Твій.
У дитини широко розкрилися очі.
— Ти ж казала — у мене немає тата, — недовірливо глянув матері в обличчя.
— Тепер є. — Олена посміхнулася, обняла малюка й пригорнула.
Та Іван запручався, скочив із ліжка:
— А який він? Бабо! — закричав на всю хату. — Мій тато завтра приїде! — полопотів босими ногами в іншу кімнату.
Наталка й Микола тільки мовчки перезирнулися між собою, а хлопчик нетерпляче смикнув бабу за спідницю:
— Ти чула?
Довго не міг заснути.
— Мамо, а він тепер нікуди не поїде? — допитувався в Олени. Не встигала вона відповісти, як знову питав: — А де він так довго був? Мамо…
— Спи вже, а то тата завтра проспиш.
Хлопчик замовк і з головою заліз під ковдру. Вранці схопився, коли Наталка ще тільки розпалювала у печі.
— Приїхав?
— Горе ти моє, — баба підняла малюка на руки, притулила голівку до грудей і схлипнула.
— Чого ти, бабо? — здивувався хлопчик.
— Так ти ж он скоро від нас поїдеш, а ми з дідом самі залишимося.
— Не плач, бабо, — маленькою рукою погладив Наталку по голові. — Я і вас із дідом заберу.
Наталка посміхнулася крізь сльози й опустила дитину на підлогу. Іван постояв, потім взувся у дідові чоботи й пішов у сіни.
— Куди ти? — спинила його баба.
— Тата виглядати.
Володимир приїхав перед обідом. Іван першим угледів його і, як Олена не стримувала, вирвався й побіг назустріч.
— Татку! — закричав на всю вулицю. Підбіг, але кроків за два несміливо спинився.