— Не покажу. — Володимир зібрав речі й закрив чемодан. — Але я справді одружився з жінкою, яку люблю. Що іще?
Аркадій Петрович розгублено глянув на дружину, його смугляве обличчя поволі вкривалося червоними плямами.
— Тоді — геть із мого дому! — крикнув на всю квартиру і вказав рукою на двері.
— Запізнилися, — син криво посміхнувся, — я вже й так іду.
Через кілька днів друзі допомогли йому влаштуватися у гуртожиток, де він згодом домовився про окрему кімнату. Зателефонував Олені, сказав, що приїде за нею. Олена хоча й знала, що скоро доведеться їхати з села, все ж розгубилася і замість радості відчувала несподівану тугу. Принесла у контору заяву на звільнення, віддала голові.
— Я так і знав, що цим закінчиться, — промовив той невесело. — Ростиш вас, ростиш, а ви… ех, — махнув рукою, підписав заяву. — І де він узявся на нашу голову? Із тебе б спеціаліст вийшов — пошукати треба. І хату б власну через рік мала, таку, як дзвін. Будеш тепер ходити по чужих кутках у тому Києві.
Мати часто зітхала, а хлопчик притих, і годинами його не було чути. Олена чекала приїзду чоловіка. Чомусь здавалося, що її кохання наснилося і що реальні тільки син, село й земля, яка не хотіла її відпускати. Олена відчувала. Так відчувала, що часом здавалося: чує у собі її голос. Тоді вона сідала на мотоцикла, який ніби теж розумів зміни у своїй долі й то не заводився, а то рвався з місця на великій швидкості.
— Розбитися хочеш чи застудитися? — дорікала мати. — Хто тепер на мотоциклі їздить?
Івана вирішили забрати пізніше, коли обживуться й Олена знайде роботу. Хлопчик довго плакав і мав найнещасніший у світі вигляд, особливо коли всі речі були запаковані й такий довгожданий татко пішов до автобуса без нього. Не радів ні цукеркам, ні новим іграшкам.
— Значить, він маму любить, а мене — ні, — сказав уголос, коли в хаті зробилося тихо й порожньо.
Наталка лише глянула на нього й нічого не відповіла. Іван знову заплакав:
— Якби він мене любив, то забрав би з собою, а маму тут залишив.
— Годі вже рюмсати, — не витримала баба. — Такий великий, а киснеш, наче дощ набридливий. Заберуть і тебе, почекай трохи. — Але від цієї думки їй і самій захотілося плакати.
Перші дні Олена ні про що не думала, була настільки щасливою, що аж лякалася свого щастя. Поволі почала звикати до великого міста. Вдень залишалася сама, часто блукала вулицями Києва, намагалася відчути себе часточкою цього дива, витвореного людськими руками. Хотіла увібрати у себе його дух, злитися з ним, як зливалася душею з рідним селом. Читала об’яви, шукаючи для себе роботи, але всюди потрібна була київська прописка. Олену в гуртожиток не прописали й навіть не пообіцяли. Після великого навантаження роботою у колгоспі її нинішнє безробіття було надто обтяжливим — однієї любові виявилося мало, щоб заповнити нею все життя. Коли Володимир ішов на роботу, вона ловила себе на думці, що день починається з єдиним бажанням — аби швидше наступив вечір.
Одного разу до неї зайшла комендант гуртожитку літня повновида жінка із суворим обличчям, на якому різко виділялися чорні розкосі очі. Обвела кімнату поглядом, сіла на стілець, що стояв неподалік від столу. Олена трохи розгубилася, адже добре розуміла, що вона з чоловіком тут живе тільки з ласки цієї жінки. Не знала, чи запропонувати їй чаю, чи просто чекати, що скаже. Жінка трохи помовчала, потім запитала:
— Як тобі живеться у цих хоромах?
— Добре, уже звикаю, — Олена взяла стілець і теж сіла. — Але з роботою не виходить — прописки немає, — додала невесело.
— З пропискою я тобі не допоможу — сама розумієш, що ви тут живете нелегально, а ось із роботою — можу. Але не знаю, чи захочеш. У тебе яка спеціальність?
— Я ще не закінчила академію, але працювала агрономом.
— І все? Не густо. — Жінка хитнула головою, немов хотіла додати більшої ваги сказаному. — З такою професією в Києві навряд чи тобі поталанить десь влаштуватися, хіба у якийсь дослідницький інститут, але то… — безнадійно махнула рукою.
— Я ще прибиральницею в лікарні колись працювала, — промовила Олена, ніяковіючи, — хотіла заробити стаж, щоб вступити до медінституту.
— Це вже ближче до справи, хоча… — вона посміхнулася, — саме місце прибиральниці у нас звільнилося. На третьому поверсі.
— Прибиральниці? — у голосі Олени звучала розгубленість.
— Принизливо, чи не так? — комендантша насмішкувато глянула на молоду жінку. — Та ще й коли чоловік — журналіст і ти їхала сюди з рожевими мріями. А я тобі скажу так: знайдеш собі краще — за руки ніхто не триматиме. А там, дивись, як хочеш У мене знаєш, скільки бажаючих?