— А як же я влаштуюся без прописки? — Олена побачила, що обличчя у комендантші не таке вже й суворе, як здавалося з першого погляду.
— Тобі й не потрібно буде влаштовуватися. Оформимо на мою знайому. їй треба стаж, а тобі гроші. Так що недовго думай. Якісь дві години помиєш — і вільна. Я чула — у тебе дитина, повір мені — свій кусень хліба ніколи не зайвий.
Олена погодилася. Спочатку нічого не казала чоловікові. Як тільки той ішов на роботу, піднімалася на третій поверх і починала прибирати. Але Володимир скоро дізнався, і вони вперше посварилися.
— Ти розумієш, що ти робиш? — чоловік обурено ходив по кімнаті й кидав на Олену презирливі погляди. — Моя дружина за всіма прибирає. Невже тобі самій не гидко? — він аж скривився, уявивши, як Олена прибирає туалети. — Ти подумала про мене? Ти ж мене позориш. Чи тобі наплювати на все?
— Але ж без прописки ніде на роботу не беруть. Думаєш, приємно тягати ганчірку по коридору? Та якщо немає іншого виходу… Це ж тимчасово.
— А що завтра зміниться? Із твоєю професією і прописка не поможе. Не могла щось інше вибрати.
В Олени на очах виступили сльози.
— Це вам отут, у столиці, можна вибирати, та ще й коли татусі впливові, а нам можна вибирати, та тільки з того, що від вас залишиться, — кинула з болем. — Думаєш, я одна ні з чим повернулася з Києва? Скільки моїх однокласників, які хотіли вчитися у вузах, залишилися без вищої освіти!
— То вони так хотіли, — кинув Володимир зневажливо. — І твої однокласники мене хвилюють менше за все. З роботи тобі доведеться звільнитися, якщо ти рахуєшся з моєю думкою.
— Я з твоєю думкою рахуюся і з роботи піду, — промовила дружина тихо. — Але тоді, коли у мене буде інша.
Кілька днів вони жили, ніби чужі. Одного разу Володимир вийшов із редакції і відчув, як йому не хочеться сідати в метро і довго потім добиратися до гуртожитку, де на нього чекала дружина. І чи справді чекала? Адже замкнулася, мовчки подавала вечерю й сама не сідала до столу. Щось робила на кухні, де завжди було гамірно, і він туди майже ніколи не заходив, а то брала в руки книжку й читала, аж поки не лягали спати. Відвернувшись одне від одного, мовчки лежали у ліжку.
Кожен прислухався до своїх думок, до серця, яке суворо стукало у свідомість розчаруванням, спочатку легенько, потім — настирливіше. Володимира потягло додому. Тепер уже не такими образливими здавалися батькові слова, ставало жаль матері — та ледь не щодня дзвонила на роботу, умовляла повернутися, тільки «без селючки». Олена більше не була Польовою царівною. Він здивовано відчував, що жалкує за нею, тією, яку побачив серед квітів і моря колосків, незвичайною ще й тим, що це море було її творінням. У Києві вона йому здавалася звичайною жінкою, настільки звичайною, що Володимир соромився, коли хтось на роботі запитував: «Ну, як дружина?» Інколи хотілося, щоб час повернувся до їхньої першої зустрічі й Олена залишилася у пам’яті тільки згадкою про диво з квіткою дикого маку. Але час не повертався і не зупинявся, а невблаганно відраховував день за днем подружнього життя. І перша сварка розтанула, немов грозова хмара, яка не переросла у зливу, кинула кілька крапель і зникла за горизонтом. Та за нею насунулася друга, більша і загрозливіша. Кожного разу, коли приїжджали у село, Іван плакав і просив забрати його з собою. Олена чекала, що чоловік запропонує забрати хлопчика, але той мовчав. Тоді вона сама зайшла до коменданті й попросила ще одне ліжко, хоча б невеличке. «Хочу забрати сина», — відповіла, коли жінка запитала — навіщо?
І без того у тісній кімнаті стало ще тісніше, однак Олена раділа, адже поруч із Іваном життя набирало іншого забарвлення, хоча й клопіткого, але наповненого дитячою любов’ю, без якої життя часом здається прісним.
Одного вечора, коли Іван уже спав, а чоловік щось писав, Олена, трохи хвилюючись, підійшла до нього і сіла за столом навпроти.
— Ти щось хотіла? — підняв на неї очі Володимир.
— Іван тебе татком зве, — промовила притишеним голосом і глянула на сплячого сина.
— Ну й добре. Хіба я проти, — чоловік знову втупився у папери, що лежали перед ним.
— Розумієш… — голос Олени затремтів. — Я б хотіла… Він малий і ще не скоро дізнається, що ти не батько.
— Ну, й що? — незадоволено повів плечем Володимир, немов хотів відігнати від себе якусь думку.
— Ти міг би його усиновити, — Олені важко далися ці слова, адже з дня одруження чекала, що про усиновлення заговорить сам Володимир. Потім їй здалося, що чоловіку просто не спадало на думку, й вона заговорила першою. — Так багато хто робить.