— Ні, — Олена хитнула головою. — Ні, Володю, я хочу, щоб син ріс поруч зі мною, і нікому не нав’язую ні його, ні себе. А твій батько справді знає, чого хоче, — посміхнулася сумно. — Далекоглядний він у тебе.
Два кулаки упали від підборіддя на стіл.
— Ти зробила вибір. Ти сама зробила вибір. — Кожне слово ніби рубав сокирою. — Тоді й нарікай на себе. Тільки ж ти, — кинув колючий погляд на ліжко, де спав Іван, — наше майбутнє приносиш у жертву йому.
— Він — дитина, Володю. Тільки дитина.
— Чия? — мало не крикнув дружині в обличчя.
Батькові слова глибоко запали у свідомість, і він думав, як багато втрачає через Олену. Хіба то велика жертва — Іван, який тільки й того, що ріс би в селі? Не в дитячий будинок його здавали й не залишали напризволяще. Тепер уже не допитувався, звідки хлопець узявся. Знав, що чужий, і тим чужим вона не хотіла поступитися заради нього, заради них обох. Цього він їй не пробачив.
Із кожним днем смуга відчуження між ними збільшувалася. Володимир звинувачував у цьому тільки Олену. А та страждала, бо любила і сина, й чоловіка, й боялася втратити і того, й того. Добре розуміла, що Люба приїжджатиме до матері і її зустріч з Іваном неминуча. Хтозна, чи не заманеться повернути сина? Віддати дитину тоді, як вона стала часткою її життя? Як віддати? Як втратити? Сама лише думка про це змушувала стискатися серце. Часом Олена прокидалася серед ночі, простягала руку до ліжка, де спав Іван, із жахом думаючи про те, що його може там не бути.
Усвідомлювала, що батькове благополуччя для Володимира було тим середовищем, якого він прагнув, і саме вона тепер стояла на перешкоді. Але вірила, що час таки змінить щось у їхньому житті. Мов дитина, чекала дива, яке могло б стулити докупи ті черепки, що залишилися від їхнього кохання.
Та чи було то кохання, а не звичайне захоплення? Про це не раз думав Володимир, коли в його життя несподівано увійшла інша жінка. Він знав, що у редакцію взяли нову журналістку, цьогорічну випускницю факультету журналістики. Молодих випускників, та ще й випускниць, у столичні редакції брали нехотя, а коли й брали, то лише тих, за чиєю спиною стояли впливові покровителі. Часто такі кадри виявлялися бездарними й назавжди зникали з журналістики у кабінетах чиновницьких установ. Із новою колегою він зустрівся, коли зайшов у відділ листів щось запитати. Вона сиділа за старим редакційним столом і жваво розмовляла по телефону. В одній руці тримала телефонну трубку, в іншій — цигарку.
— Ірина, — дівчина поклала цигарку до попільнички і впевнено простягла йому руку. Надто коротко стрижене волосся, зі смаком підфарбовані очі, трохи ластовиння на обличчі робили її схожою на невинне звірятко, яке можна погладити, знаючи, що воно іще не кусається. Володимир це підмітив відразу і подумки посміхнувся.
— Ви палите? — Ірина простягла пачку з дорогими цигарками. — А ще в нас зараз буде кава.
Володимир залишився пити каву.
Олена відразу помітила у чоловікові зміну. Бачила, як він часом ніби вдивлявся у самого себе. Подовгу сидів за столом, над чистими аркушами паперу і за вечір не написав жодного рядка. Вранці довше, ніж завжди, голився, прискіпливо себе обдивлявся у дзеркало й раніше звичайного йшов на роботу, нічого їй не пояснюючи, бо вона нічого й не питала. Чекала, що ось-ось між ними розтане лід відчуженості. На те була причина — Олена завагітніла. Ще не мала впевненості й тому чоловікові не казала, хоча їй часто хотілося пригорнутися до нього, зазирнути в обличчя і побачити лагідну посмішку. Вірила, що коли він відчує батьківське почуття до власної дитини, Іван перестане йому бути чужим. Та Володимира захопило інше почуття. Коли б хто раніше сказав, що за першим коханням приходить друге, часом іще сильніше, він би не повірив. А тепер думав про свої стосунки з дружиною, порівнював її з Іриною — Олена програвала. Здавалася буденною і надто приземленою зі своїми невдачами, чужою дитиною, наївним бажанням бачити світ іншим, ніж тим, яким він був насправді. Ірина була не такою. Вона добре знала, чого хоче від життя, і брала від нього не тільки те, що їй належало. Маленьке звірятко швидко випустило пазурі й міцно вчепилося ними у Володимира. Не минуло і тижня після їхнього першого побачення, як вона запросила його додому, і в той же вечір сказала, що не уявляє його нічиїм чоловіком, тільки своїм. Володимир спочатку розгубився, але міцне вино й шалені поцілунки змусили забути про все.
Олена зі своїм замисленим обличчям дратувала більше й більше.