Він прийшов після роботи, як приходив завжди. Трохи невпевнено постукав у двері, прочинив, глянув на Олену, і роблено-веселе «привіт» застигло на вустах. Перед ним була тінь жінки, яку він знав. Захоплений новим почуттям, мало думав про неї. Розумів, що страждає, але ж не так. Вражений, шукав якісь слова і не знаходив, тільки промовив:
— Я прийшов.
Олена з силою стримувала сльози. Мовчки показала на стілець, а сама так і стояла біля вікна. Нарешті спитала, стримуючи зрадливе тремтіння в голосі:
— Ти у батьків живеш?
Він кивнув головою, пройшов і сів на стілець, як сідають чужі — ненадовго.
— А вона? — сльози таки виступили, і Володимир побачив ті сльози.
— Не муч себе, — озвався винувато. — Тобі б краще було поїхати звідси.
— Куди? Покажи мені те місце, де мене чекають із двома дітьми.
Ще більше зблідла і важко обперлася рукою об підвіконня, немов боялася упасти.
— Чому з двома? Ти ще одного десь підібрала? — пожартував, намагаючись силувано посміхнутися.
— Не підібрала, — глянула йому в обличчя. — Ця дитина наша з тобою.
У кімнаті запала гнітюча мовчанка. Володимир дивився на Олену, й розгубленість поволі переростала в презирство, яке він і не намагався приховати.
— Не думав, що ти на таке здатна, — посміхнувся криво. — І тобі не соромно опускатися до мерзенного шантажу?
— Я не шантажую. — Сльози одна за одною потекли по обличчю. — Я кажу правду.
Володимир підхопився зі стільця, підійшов до Олени, потім ніби злякався чогось, відступив до столу.
— Ти не смієш, — промовив тихо. — Не смієш, чуєш. Ти хочеш знову мене захомутати, як тоді у своєму задрипаному селі? — у цю мить він ненавидів Олену. — Чуєш, забирайся з Києва, забирайся по-хорошому. — На його смаглявому обличчі проступали червоні плями. — Ти й так мені багато чого зіпсувала, більше у тебе не вийде.
Олені здалося, що вікно гойдається. Злякалася, що може впасти, і вже обома руками обіперлася на підвіконня. Але й підвіконня гойдалося. Її занудило. Володимир проступав нечітко, мов із туману, і слова не доходили до свідомості.
— Іди геть, — промовила тихо і так несподівано для чоловіка, що той спочатку й не зрозумів, що його виганяють. — Я дам тобі розлучення, хоч завтра.
Ще вона побачила його збентежений погляд, почула, як за ним м’яко, ніби нехотя, зачинилися двері. Але кроків у коридорі вже не чула. Від підвіконня поволі посунулася униз, опустилася на коліна й уткнулася в ліжко головою.
— Господи! — зойкнула подумки. — Навіщо тепер мені його дитина? Куди я з нею подінуся? Навіщо, Господи? Мені б померти разом із нею, щоб припинились оці муки.
Крізь туман свідомості почула, як тихенько рипнули двері. Підвела голову й побачила перед собою жінку: не стару й не молоду, у довгому полотняному одязі. На голові — дивний вінок. Жінка опустилася на коліна поруч із Оленою і, ніби крило, поклала їй на плече свою руку.
— Не плач, — прошелестіло тихе. — Мусиш жити — і ти, і твоя донька — я її уже благословила і дам своє ім’я.
— Ім’я? Доньці? — Олена тільки ворухнула губами, не розуміючи, чи це відбувається уві сні, чи наяву. Відчувала руку на своєму плечі, але не відчувала її ваги, лише незвичайне, заспокійливе тепло розходилося по всьому тілу.
— А тобі віддам свій вінок — носи його, — зняла з голови, й Олена з жахом побачила, що той вінок терновий. Гострі колючки, мов голки, стирчали в усі боки. Зойкнула, коли ті колючки лягли на чоло — біля неї нікого не було. Здивовано озирнулася по кімнаті, перемагаючи слабкість у тілі, підвелася на ноги і враз відчула, як у багатьох місцях на голові заболіла шкіра, ніби покололи чимось гострим.
Іще в тілі була слабкість, але на душі ніби розвиднілося. Відчай поступово змінювався спокоєм. Вона вперше за багато днів посміхнулася: «Донька. Тепер у мене буде син і донька. Але ім’я? Як я дізнаюся?»
За кілька днів випрала, попрасувала і склала в чемодан та сумку всі чоловікові речі. Але він прийшов за ними, коли її не було вдома. Іван у кімнаті дивився телевізор, зрадів і кинувся назустріч.
— Татку, чого ти не живеш із нами? Я дуже-предуже тебе люблю. І мама любить — я знаю.
— Бачиш, — Володимир присів перед хлопчиком, дістав із кишені невеличку шоколадку. — Ми з твоєю мамою розлучаємося. Ти ще маленький і нічого не розумієш, тому рости здоровий.
— Як це — розлучаєтесь? — Іван узяв шоколадку, але й не глянув на неї. — А я? Ви мене теж розлучаєте? — в його очах забриніли сльози.
Володимир мовчки підвівся, відчинив шафу, щоб позбирати свої речі, але їх там не було. Побачив за шафою свій чемодан і сумку. Спочатку відкрив чемодан, передивився все, до шкарпеток, потім переглянув речі у сумці.