— Ще мені документи на неї потрібно оформити. І не поїду я, мамо, додому. Мушу пошукати себе в іншому місці.
— Як це? — не зрозуміла Наталка. — У чужі люди з оцією крихіткою?
— У чужі, мамо. До вас я завжди зможу вернутися, якщо у мене не вистачить ні сили, ні розуму прожити самій.
— І куди ж це ти надумала їхати? — злякалася мати. — У які світи?
— Які там світи, — посміхнулася Олена. — Буду проситися десь на роботу у свою область. Оце і всі мої світи.
— А як же ми з батьком? — не здавалася Наталка. — Ми отако й будемо виглядати тебе в усі вікна до самої смерті?
— Не одну мене, а ось Івана і Марійку.
— Марійку? То ти вже й ім’я дала? — Наталка зазирнула в личко немовляти. — А як же тато — не йде на доню подивитися? — І сама відповіла: — Не йде. Щоб він так по світу ходив…
— Мамо! — обірвала її Олена.
— Не мамкай. Як мені важко дивитися на цих дітей, а у них, таких клятих батьків, душа й не теленькне. Ну, нічого, — трохи заспокоїлася, — Бог із ними, як вони такі.
Другого дня Олена залишила дітей на матір, а сама пішла до районного РАЦСу взяти на доньку свідоцтво про народження. Декілька зупинок проїхала тролейбусом, потім вийшла. По дорозі купила собі темно-червоні троянди, які дуже любила. Подумала про те, що у її житті сьогоднішній день — свято, адже Марія стане повноправною громадянкою. Прізвище доньці вирішила дати своє, щоб коли підростуть з Іваном, то не чужинилися через таку різницю. У РАЦСі сказала, що хоче оформити дитину як мати-одиначка. Привітна жінка з карими уважними очима взяла в Олени документи, якийсь час вивчала. Потім подала назад.
— Ми не можемо так оформити вашу дитину, бо вона народжена у шлюбі.
— Але ж ми розлучені, — здивувалася Олена.
— Так, розлучені, — підтвердила жінка, — та дитина, народжена навіть через одинадцять місяців після розлучення, вважається шлюбною, а ваша — тим більше.
— Як же мені бути? — розгубилася Олена.
— Приходьте разом із батьком дівчинки, і ми її зареєструємо, як положено.
— З батьком? — перепитала, мало не з відчаєм у голосі. — Але ж… — Деякий час мовчки сиділа біля столу й дивилася на телефон, потім наважилася. — Можна від вас зателефонувати?
— Будь ласка, — жінка підсунула їй телефонний апарат.
Хвилюючись, Олена набрала робочий номер Володимира. Привіталася, потім неголосно промовила:
— Я дзвоню тобі з РАЦСу. Приїдь, будь ласка, бо без тебе не можна зареєструвати дитину.
По той бік проводу мовчали. Вона вже подумала, що роз’єдналися телефони, й хотіла передзвонити заново, коли почула глухе й вороже:
— У мене поки що немає дітей, а твої мені не цікаві. І більше не дзвони.
— Як це? — промовила пошепки, коли у трубці почулося часте пілікання. Широко розкритими очима глянула на працівницю РАЦСу, що сиділа навпроти за столом. Підвелася зі стільця, але хитнулася.
— Ви сядьте, — заспівчувала жінка. — А то на вас лиця немає.
Олена слухняно сіла, піднесла руку до грудей, мов намагалася затамувати несподіваний різкий біль у серці.
— Як же мені тепер бути? — промовила враз ослаблим голосом.
— Треба звертатися до суду, — пояснила жінка. Олена підвела на неї повні муки очі. — Так, до суду. Не ви перша, й не ви остання. Напишете заяву на встановлення батьківства. Встановлять — у дитини буде батько, хоч на папері. Відмовлять — ми зареєструємо вас як матір-одиначку.
У суді заяву на встановлення батьківства прийняли, розповіли, що робити далі, й порадили найняти адвоката. Але вона не хотіла наймати, адже сама думка про те, що Володимир насильно буде визнаний батьком її доньки, здавалася принизливою.
Наталка пожила в гуртожитку кілька днів, звиклася з онучкою і ще кілька разів намагалася умовити дочку повернутися додому. А коли зрозуміла, що не вмовить, довго плакала і, плачучи, пішла на вокзал.
Якось Олену покликали до телефону на перший поверх до вахтової. Голос був незнайомий.
— Це ти, царівна із Задрипанців? — почула грубе. — Забери заяву із суду — інакше буде погано. Шукай в іншому місці батька для своїх байстрюків.
Не встигла вона отямитися, як трубку поклали. Зі сльозами на очах піднялася сходами, зайшла до кімнати й стала біля дверей — у дитячому ліжку, поруч із донькою, лежав Іван і відданими очима дивився на дівчинку.
— Ти чого туди забрався? — гримнула на сина.
— Того, — відповів хлопчик винувато. — Маня сама боялася лежати й плакала, коли ти пішла.
— Горе ти моє, — Олена взяла його на руки й підняла з ліжка. — А якби перекинув?