Олена не слухала, що говорила мати. З жахом думала про те, що у жилах її дитини тече кров цих людей. Вона б дорого заплатила тепер, щоб дитина й справді не була їхньою.
До неї звернулася суддя, літнього віку жінка із втомленим сірим обличчям і грубуватим, схожим на чоловічий, голосом:
— Скажіть, Самойлюк, у вас перша дитина позашлюбна?
Олена підвелася й неголосно вимовила:
— Так, — побачила, як Володимир переглянувся з батьком і батько задоволено посміхнувся. їх розрахунок на те, що перед судом Олена нічого не скаже про Івана, виправдався. А вона подумала, що свого часу правильно вчинила, не розповівши всього Володимиру. Не розповість і тепер — ці люди надто підлі, щоб перед ними сказати правду.
Підвівся адвокат.
— Я б хотів почути, — звернувся до Олени, — тут свідок мого підзахисного каже, що ваша перша дитина народжена невідомо від кого, а можете ви назвати її батька?
З місця схопилася Анастасія Гнатівна.
— Як ви смієте! — крикнула на весь зал. — Яке вам діло до першої дитини?! От тебе дійсно, — тицьнула рукою в бік Володимира, — такого христопродавця, треба посадити у клітку й показувати людям. Мало, що рідної дитини зрікся, ще й ту зачіпаєш. Брешеш! — посварилася на нього пальцем. — Цей суд до лампочки, бійся, сволото, Божого суду.
— Сядьте! — гримнула на неї суддя. — Вас зараз виведуть із залу, якщо будете себе так вести.
Гнатівна замовкла, але не сіла. Стояла і важко дихала, намагаючись вгамувати обурення.
— Я кажу — сядьте! — наказала ще раз суддя.
Жінка з болем глянула на Олену і сіла.
— Скажіть, — суддя надягла окуляри, які лежали перед нею на столі. — Ви можете відповісти на запитання адвоката?
Олена мовчала.
— Я ще раз повторюю…
— Не треба повторювати. — Олена подивилася в очі судді, та за окулярами не побачила їхнього виразу. — Я не знаю, хто батько моєї першої дитини.
У залі реготали. Особливо голосно сміявся Аркадій Іванович, аж обличчя почервоніло, а на очах виступили сльози. Сміявся і Володимир, але тихо, боязко. В цю хвилину бліде його обличчя ще більше зблідло. На мить погляд ковзнув по Олені, яка була зараз посміховиськом для його рідні. Ковзнув — і мов опікся: колишня дружина стояла байдужа і навіть не намагалася сховати свого презирства до того, що відбувалося навколо неї.
— Ти, Олено, програла, — сказала їй Гнатівна, коли суд пішов на нараду.
— Ні, — хитнула та заперечливо головою. — У моєї доньки немає батька, і я більше не зустрінуся з цими людьми.
Вирок дійсно був не на її користь. Вона взяла рішення суду й пішла реєструвати дитину як мати-одиначка.
Не відтягуючи й дня, пакувала речі. На залізничному вокзалі замовила невеликий контейнер і чекала своєї черги.
— Ти, Олено, даремно їдеш Бог знає куди. І де житимеш? Може б, і справді поверталася до батьків. Біс із нею, з тією Любою — та лярва, схоже, ще довго буде по світу волочитися. — Останні дні Анастасія Гнатівна засиджувалася в Олениній кімнаті, брала на руки Марійку, мовби грілася біля теплого дитячого тільця.
— Ні, Гнатівно. Хлопець росте. Зараз якщо придивитися, то видно, що й крихти Любині побрав. Навіть родимка над бровою, як у неї. А що далі буде? Якось житиму. Між людьми не пропаду. А ви приїжджайте, бо для мене ви дуже рідна.
І справді, Гнатівна для Олени була дорогою людиною, єдиною, хто знав про неї всю правду і з ким вона могла говорити, не криючись. Зовні груба, насправді чутлива і нетерпима до несправедливості.
— Приїду. Думаєш — ні? — Жінка змахнула з очей сльози. — Через рік піду на пенсію, і що мені тоді робити у цьому Києві? Буду твою Марію няньчити, город обробляти. Я, Олено, в селі виросла й на фермі колись працювала. Це тепер Анастасія Гнатівна, вдома я була просто Настя. А, бач, доля закинула у місто, і сиджу у цьому гуртожитку, мов курка на сідалі, живу чужим життям, а свого немає. Та що вже тепер жалкувати, як моє згори покотилося. Це тобі жити й жити, а може, доля й посміхнеться…
— Або ще більше насміється, — невесело пожартувала Олена. — Але то вже як буде.
Наближався день від’їзду. Жовтень того року був теплим, без дощів. Бабине літо чіплялося за гілки дерев, сухе бадилля, летіло в обличчя. Олена сиділа на лаві, неподалік гуртожитку, немовля спало у колясці. Замислено дивилася на сонне личко, коли відчула на собі чийсь погляд. Підвела голову, але поблизу нікого не побачила. Обернулася. Володимир стояв біля тролейбусної зупинки й дивився на неї. Мабуть, їхні погляди зустрілися, та через чималу відстань важко було щось помітити в очах Олени. Тільки зрозумів, що жінка його побачила, але нічого не відбилося на її обличчі. Вона відвернулася, як йому здалося, байдуже, поправила щось у колясці й знову сиділа, ніби його і не було зовсім. Якусь мить вагався, чи підійти, натомість повернувся і поволі пішов, шукаючи у своїй душі якогось виправдання тому, чого приходив.