Переїзд на нове місце для Олени був безболісним. Село, не дуже велике, розкидане на околиці й хутори, їй сподобалося. Хати стояли купками, по кілька садиб, і зовсім близько одна від одної. А потім — долини, що навесні наповнювалися водою, влітку заростали травами й квітами, спочатку встилалися жовтим килимом, а далі розцвітали усіма кольорами веселки. За долинами, у вербах, потонула наступна купка хат, потім — іще. Верби росли по боках вулиць, по долинах і видолинках, наче сторожі, стояли при в’їзді у село, що так і називалося — Вербівка.
Коли вперше приїхала сюди, все купалося у жовто-зеленому кольорі листя, яке осипається із верб лише з першими заморозками. Ішла вулицею до колгоспної контори й відчувала несподіване внутрішнє родство з лелечим гніздом, що вже зачахало в осінь без пташиного тепла, з невеличкими вікнами сільських хат, які, наче малі діти, що зустріли чужого, відверто зацікавлено дивилися на неї. Ніби даючи їй дорогу, збоку притулилися колодязі-журавлі. Вдома давно вже не було таких, і Олена спочатку здивувалася, не помічаючи, що й тини тут з лози, і свідчили вони не про заможність вербівчан.
Петро Семенович, років під сорок, голова колгоспу, довго роздивлявся її документи. Сидів над столом замислений, вирішував, що йому робити. Важко зітхнув, пильно глянув на Олену.
— Агрономи позаріз нам потрібні, але ж… — розвів руками, — у вас дитя зовсім мале й жити ніде. І в мене немає житла.
Олена розгубилася, якийсь час сиділа мовчки, розуміючи, що їй відмовлено, потім простягла руку по документи, але Петро Семенович несподівано накрив їх своєю долонею, глянув на Олену спідлоба й не дуже привітно промовив:
— Бачу, ти гаряча. А тут гарячкувати нічого. Житло знайдемо — он у старої Партизанки поживеш на квартирі. Вона прийме, ще й за дітьми подивиться. Поїдемо зараз до неї, поговоримо. Ти ж іще сама приїхала? — Олена мовчки кивнула головою. — Тоді поїхали.
Вона слухняно підвелася і слухняно пішла за майбутнім своїм начальником, якому хотілося, щоб ця блакитноока агрономша просилася до нього у колгосп, адже, з усього видно, дітися їй ніде, бо чого б ото вона з Києва забивалася у цю Богом забуту Вербівку. Та Олена не просилася, і він розсердився не так на неї, як на себе, що мусить брати те, що дають, а не сам вибирати спеціалістів, як це роблять інші, у кого є що їм запропонувати.
Партизанка жила у старій, ще довоєнній хаті. Зовні обмазана глиною і побілена невеличка хата весело дивилася на світ маленькими вікнами, а всередині дихала теплом велика піч, на портретах висіли старовинні рушники, на покуті — у два ряди ікони. У світлиці стояло велике дерев’яне ліжко, зроблене на совість сільським умільцем, стіл, накритий полотняною вишиваною скатертиною.
— Будеш із дітьми отут жити, — Партизанка провела Олену у світлицю. — Маленькій повісимо колиску — на горищі лежить іще синова. — Висока, не згорблена літами жінка сумно посміхнулася. — Ти, головне, нічого не бійся і нікого не слухай — будемо жити, як Бог дасть.
Погляд у баби такий глибокий, що глянула на Олену, і тій здалося, що пронизала її наскрізь, але вона не злякалася бабиних очей. Відчувала затишок не тільки у цій хаті, а і в душі її господині. І від того самій робилося упевненіше, мовби й не була тут чужою.
Баба говорила небагато, все придивлялася. Перші дні Олена ловила на собі вивчаючий погляд, та через деякий час чи звикла, чи Партизанка роздивилася у ній усе, що хотіла, але перестала відчувати на собі рентген бабиних очей. Стара жінка тулилася не так до Олени, як до дітей. Коли немовля вночі плакало, злазила з печі й ішла до колиски.
— Не вставай, — казала тихо, — тобі вранці на роботу, а я ще за день вилежуся, — брала дитину на руки й несла до себе, на піч.
Олена прислухалася і чула, як баба щось говорила до дитини і як та потім швидко засинала. А вранці, коли йшла на роботу, Партизанка залишалася з дітьми.
— Роби спокійно, — в перший день сказала Олені. — Вони у мене будуть нагодовані й доглянуті. Не дивися, що я стара.