В Олени затремтіли ноги, вона розпачливо обвела поглядом хату, немов шукаючи, куди можна в цю хвилину подітися.
— Да ти сядь, не бійся, а то ще впадеш, — Степанида дивилася на неї співчутливо. — Я ж просила — не бійся старої Степаниди.
— Як же це? — Олені забракло повітря. — Звідки ви знаєте? — і на очах виступили сльози.
— Звідти, звідки і все. Я ж тобі ось розповідала, а ти наче й не чула.
Олена обережно, мов боялася упасти, сіла на стільчик, підвела очі на жінку.
— Але ж воно у голові не вкладається, наче казка яка, — промовила ослаблим голосом.
— Аби ж у ваші голови менше сміття всякого вкладалося, а більше істинного, тоді б і на світ дивилися по-іншому. Та ти заспокойся. Що я знаю, про те ніхто не дізнається.
— А як ви самі дізналися? — в Олени від хвилювання тремтів голос.
— Думаєш, я нарошне цікавилася? Ні, — промовила жінка розважливо. — Торкну твою руку і хлопчика — чужа між вами кров, а з донькою — рідна. По крові багато чого можна дізнатися, якщо захотіти.
— То ви про мене все знаєте? — Олена відійшла трохи, але ще дивилася на бабу наляканими очима.
— Нащо воно мені? — Партизанка сумно похитала головою. — У чужому житті не вельми цікаво порпатися. Це вже так, як хто просить. Та я відчувала, що ти десь є. Знала, що твоя стежка колись приведе до мене — нам потрібно було у цьому світі зустрітися.
— Але — чому? — мало не закричала Олена.
— Пізніше зрозумієш, а зараз іще рано, — промовила несподівано суворо. — А то за один вечір ти хочеш надто багато, а у нас таких вечорів попереду ще ого… — махнула рукою, знову глянула на Олену привітно.
— А ви тоді, ну, тоді, коли навчилися відчувати людську долю наперед, ви й про себе знали? — запитала несміливо, боячись, що Степанида розсердиться.
Але та лише важко зітхнула й не відразу промовила:
— Знала. І не хотіла знати. Такі, Олено, знання — безкінечна мука для твого серця, колись ти сама зрозумієш. — Молода жінка на ці бабині слова тільки часто закліпала віями, але вголос нічого не сказала.
— Зайшли якось на хутір цигани. Серед них старший — красивий такий, високий, широкоплечий, очі не очі — іскри, хоч водою заливай. Думаю, не одна жінка об ті очі обпеклася. Ну, зайшли, що перше? Давай (на мене), молода хазяюшко, поворожимо. Розкинула старіша циганка карти, а я на неї дивлюся і тільки посміхаюся. Тітка зрозуміла, смикає за рукав, а мене годі спинити. Кажу циганці: «Помовч, я сама тобі поворожу». Дивлюся на її карти й ніби по книзі читаю. Вона злякалася і з хати, до того цигана. Він увійшов, очима грає. «І мені поворожи», — каже. Я і йому дещо розказала. Він довго мовчав, дивився то на карти, то на мене, потім дістав пачку грошей із-за пазухи, кинув на стіл: «Пішли з нами — царицею зроблю». До вечора біля хутора табором стояли, дядька і тітку умовляли, а в мене серце умирало від болю — тому цигану два тижні життя було. Украли десь коней, то на них усе село пішло. Його зловили й забили до смерті.
Посватався до мене хлопець із чужого села — свої десятою дорогою обходили. Отоді я і прокляла тітку. Хлопець хороший і з сім’ї хорошої. Я й не хотіла нічого, щоб наперед знати, а воно наче за плечима хто стоїть, мою долю розповідає. Облилася сльозами, та рушники подавала — що судилося, і конем не об’їдеш. Жили ми добре, і хлопчик у нас народився, уже такий, як Іван, виріс, коли війна почалася. Йосипа мого на фронт не взяли — у нього пучок на правій руці не було і саму руку в колгоспній молотарці перем’яло. Попомучилася я з ним, але нічого, загоїлось. А тут партизани у лісах об’явилися. Село помагало і харчами, й одягом, бо у тому загоні наших людей чимало було. Йосип коней по селах напитував, тоді ж колгоспи замерли, а худобу по дворах розібрали, яку не встигли погнати у тил. А разом із кіньми і про німців, що чув, партизанам розказував. Тільки ж хтось доніс на село. Німці, як налетіли, людей позганяли у школу й замкнули. Думаємо — палити будуть, бо тоді уже не одне село згоріло разом із людьми. І ми з Йосипом тут, і синок наш. Люди кричать, плачуть, страх що робиться, а я бачу — немає нам смерті. Отак стою і бачу. Людей умовляю, заспокоюю — де там. Мій Йосип… — Степанида замовкла, подивилася на Олену, і в очах старої жінки заблищали сльози, але вона пересилила їх. — Дивлюся на нього, а він… Питаю: «Що ти надумав, Йосипе, схаменися, нас не спалять». А він мені руки цілує, сина обняв: «Хіба не чуєш, Степанидко, як бензином пахне? Буду пробувати, мо, й вирвуся». Я йому на груди впала, не пускаю. А він: «Невже ти хочеш, щоб я отут з усіма згорів?» Глянула я на нього — стоїть Йосип переді мною, і немає його. Він іще тут, але вже й не тут, уже не з нами. Далеко мій Йосип, — голос Партизанки затремтів. — Не дай, Боже, комусь таке відчувати — з Господом не позмагаєшся, та як пережити те, що відчуваєш, як дивитися у рідні очі, що ось-ось закриються навічно? Кричу: «Йосипе!» А він тихенько поцілував синочка в чоло, а тоді попросив: «Розступіться, люди добрі». Яке там розступіться, як один на одному стоїмо. Але потиснулися. Він тричі перехрестився, розігнався й у вікно. Вибив плечем раму, сплигнув на землю. Врятував нас Йосип. Поки німці стріляли по ньому, а потім роздивлялися мертвого, партизани наскочили.