— Чого це ти? — затурбувалася Степанида.
— Та… рука трохи заболіла. — Відступила від печі. — Краще ви дістаньте воду, а то я ще переверну.
— А ну ж покажи, котра болить, — Степанида взяла обидві Оленині руки у свої, легенько посмикала вліво-вправо. Потім похитала головою, дістала з печі теплу воду. — Мийся, а я пізніше.
Олена слухняно помила руки, чорні від брикетного пороху, вмилася і стомлено сіла на стілець.
— Посидь трохи, а я теж змию це страхіття, а то он дитину налякаю, — помацала пальцем воду. — Гаряче. Унучок, полий бабі водиці, — попросила хлопчика, що грався з Марійкою, поки вони працювали. — От молодець, бач, який ти у нас хороший, — похвалила Івана, утираючись старим полотняним рушником. — Зараз іще допоможеш руку мамі полікувати.
— Як? — зрадів хлопчик.
— А я тобі буду розказувати, а ти за мною повторюй, тільки треба в оцьому місці, — взяла Оленину руку, — погризти зубками легенько. Отак погризеш, потім плюнь на сучок у дверях. Бачиш? — Іван кивнув головою. — А далі казатимеш за мною: «Сучище, сучище, забери моє гризище та йди лісом, віддай бісам. І згинь, пропади, де взялось, туди і йди». Зрозумів? От і добре.
Іван старанно гриз руку, плював на сучок і повторював за Степанидою слова стільки, скільки та казала. За останнім разом Олена відчула, що біль у руці трохи зменшився, і здивовано запитала:
— Дивно, що робив Іван і вийшло. Як це?
— І я б змогла, — посміхнулася Степанида. — Але від нього більше помочі, бо він у народженні перший. А помагається краще від першого й останнього. Може, ще і в пам’ятку що залишиться від бабиної науки — її ж за плечима не носити.
Уже після Нового року Марійка сама сиділа на ліжку, обкладена подушками, і голосно вимовляла:
— Баб, баба, баба.
— Щебетушка ти моя, — озивалася до неї Степанида, — ач, як гарно виходить.
Олена була на роботі, коли рипнули двері й Степанида почула, як хтось чужий увійшов до хати.
— Здорові були, — по голосу пізнала недалеку сусідку, трохи молодшу від неї, що жила з сином та невісткою і нечасто переступала поріг цієї хати.
— Доброго здоров’я, — відповіла притишено на привітання — розкинувши рученята, на ліжку спала дитина. Іван ще зранку взяв санчата і побіг на гору. Влітку то був невеликий горбок у березі, порослий травою. А коли випадав сніг, там галасувала дітвора з усього кутка. Санчата летіли з гори у берег, до річечки, яка промерзала мало не до самого дна.
Сусідка обвела поглядом хату, хитнула головою, ніби з чимось погоджувалась.
— Воно ж і самому на старості літ важко, але й чужа чеплея в хаті… — промовила неголосно. — У Костючкової Тетяни позаторік жили, так ледве здихалася. Казала — вік тепер нікого не пустить.
Пройшла і без запрошення сіла на стілець. Підсліпуваті очі зацікавлено дивилися на Степаниду, яка слухала її не сідаючи, мовби чекала, щоб непрохана гостя швидше пішла. Спитала тим же притишеним голосом:
— Ти, Ганно, щось хотіла чи так, провідати?
— Бач, уже у своїй хаті й говорити не вільно. Чи це твоя рідня, чи як? — здавалося, жінка не чула, про що її тільки-но спитали. Але побачила, як Степанида незадоволено стисла вуста, нетерпляче обсмикнула фартуха на собі й відразу перевела мову на інше:
— Біда у нас, Степанидо. Син мій спивається зовсім. Сама знаєш, який він трудяга, і вивчився, не якийсь там… А тепер щодня п’яний додому приходить. Невістка лає і його, і мене на чім світ стоїть. — Шморгнула носом, в очах заблищали сльози. — Хоч із хати тікай. Може б, ти чим помогла? — з надією глянула в обличчя Степаниді. — Кажуть, Іллі Бешкиному помоглося від тієї трави, що ти давала. Може б, і мій синок наладився.
Степанида зітхнула:
— Немає у мене вже тієї трави. Як захочеш, сама у кінці весни пошукаєш у лісі копитняку. Назбираєш, а я навчу, що з ним робити. Тільки не копитняк твоєму Олексію треба, — вона дивилася кудись за вікно, мовби виглядала кого.
— А що ж йому ще треба? У нас, слава Богу, наче все є, — промовила Ганна, аж хизуючись. — Не гірше від інших живемо.
Степанида перевела погляд на сусідку, похитала головою, та нічого не встигла сказати, бо в цей час у сінях почувся плач Івана.
— Що таке? — Степанида відчинила двері й сплеснула в долоні. Хлопець стояв увесь у снігу. На пальтечку був лише один ґудзик, а вухо у шапці трималося на тоненькій смужці. — Що воно з тобою таке? А ну, цить, не плач, бо дитя мені розбудиш.