— Захочу, — відповіла та аж затято. Замовкла, мовби злякалася своєї відповіді, потім посміхнулася.
— Тільки якось воно дивно, не віриться, коли б своїми очима не побачила. Я так не зумію, — запитливо подивилася на Степаниду.
Та й собі посміхнулася:
— У нас ще є час повчитися.
Коли зайшли у двір, почули з хати голосний плач Івана.
— Бабо, я впав, — прикульгав хлопчик до Степаниди, як тільки переступили поріг. — Через неї все, — показав рукою на ліжко, з-під якого визирало замурзане личко Марійки. — Вона мене вкусила, як я… — І замовк.
— Що ти? — замість Степаниди суворо запитала мати.
Хлопчик не відповів, тільки винувато опустив голову.
— Ну, що ти робив таке, га, Іване? — Але й без відповіді зрозуміла, коли глянула на перевернуті стільці, що лежали по хаті. — Плигав зі стільця на стілець, чи не так?
— Бабо! — обхопив Іван Степаниду за коліна і знову заплакав.
— Цить, не голоси, — заспокоювала його Степанида. — Я ось зараз роздягнуся й подивлюся твою ногу, тільки сяду, а то натомилась я, внучечок, — подивилася на трохи розпухле коліно, похитала головою. — Буде нам робота на сьогодні.
Закип’ятила воду на електроплитці, гукнула Олену.
— Дивися. Це — живокіст. Хоч і немає в Івана нічого такого, але попити тиждень цієї трави не завредить, бо з-під удару все може бути, та ще й на коліні. Багато трави не кидай, а потрошку. Влітку я покажу тобі, де вона росте. — Заварила, накрила кришкою. — Нехай настоїться, а на ніч і нап’ється. А тепер іди сюди, внучечок. Сядь біля мене на стільчику. І ти, Олено, теж сядь та візьми дитя на руки, воно зараз і засне, як я почну говорити, — перехрестилася, глянула уважно спочатку на Івана, потім на Олену. — Я Господу Богу помолюся, Пречистій святій поклонюся, Пречистая Мати прийде помагати хрещеному молитвенному Івану удару шептати… Ішов сам Ісус Христос ялиновим островом, за ним три брати. Сіклись, рубались… — Олена слухала молитву, мов казку, Іван теж дивився на бабу зачаровано. А Марійка притулилася голівкою до материних грудей, і її оченята поволі почали заплющуватися… — Кров з кров’ю, жила з жилою, кісточка з кісточкою… — молилася Степанида і раз у раз хрестилася, піднімаючи очі на ікони, що стояли над столом, а лівою рукою торкала Івана.
Молитви Олена запам’ятовувала швидко і з часом почала усвідомлювати силу слова, зібраного в окремий текст. Відчувала, як перейняті від Степаниди знання впливають на неї саму. Почала розуміти Партизанку більше і вже не дивувалася, коли вона молилася за всіх «грішних і праведних, стражденних і нужденних». А одного разу та розбудила її опівночі.
— Іди за мною, — наказала тихо. Олена хотіла накинути халат і взути капці, але Степанида не дала.
— Іди, як я. Стань босими ногами на землю, дивися на небо. Тепер підніми руки як можна вище і повторюй за мною: «Я, раба Божа Олена… чую і почую, хто в лісі ночує, хто по воді бродить… стану я орлицею, стану я вовчицею…»
— Відьма. Наша агрономша — відьма, така ж, як і Степанида, — котилося селом. — Мій Василь раз ішов пізно, аж вони зі Степанидою вдвох у самих сорочках. Дак Степанида ще нічого, а ця — розпатлана, ручищі довгі, а очі такі страшнючі. Казав, і здалеку видно було, як вони світилися.
Тепер жінки замовкали, тільки-но Олена підходила до них. Увечері Партизанчину хату минали підбіжка, а вдень озиралися, мовби хотіли побачити щось незвичайне.
— Люди будуть говорити, аякже. Але ти, Олено, на їхні балачки не зважай. Вони розумні, коли все добре, а як лихо трапиться, швидко хвоста піджимають. А тобі науки за плечима не носити. І це таке, що не кожному дається. А якщо ти до чогось прийшла, щось вистраждала, то не думай, що тебе всі зрозуміють чи оцінять. Ні. І не прислухайся до людського поговору, прислухайся до себе, тоді почуєш усе. Не я тебе обрала, ти з цим сама у світ прийшла. Я тільки передала, що мусила.
Часто Степанида говорила подовгу, немов боялася щось забути. До дрібниць пояснювала дію на людський організм кожної відомої їй рослини. А інколи просто показувала: «Роби отак».
З кожним днем Олена все більше дивувалася, як легко можна прочитати людську долю по долоні, вгадати по картах, інколи здригалася від того, що відчувала лихо, яке стукало у чиюсь хату. Навколишній світ побачила так, мовби прозріла від довгої сліпоти, і з жалем думала про те, наскільки обмежені людські пізнання і наскільки пізнання безмежні.
Колгоспне поле родило. Олена любила його саме тоді, коли спекотне сонце випивало останню вологу з дозрілих колосків, коли стиха шелестіли сухі стебла на гарячому вітрі, немов питали: «Чи скоро вже?» — «Скоро, скоро», — відповідали синім поглядом волошки. «Скоро», — хитав повними голівками дикий мак, розсіваючи навколо невидимі зернятка. Земля репалась, віддаючи останню силу колосу, і, переповнений, той важко хилився до неї, прощаючись.