Якось за колгоспним садом, де жінки сапали городину, зупинився легковик. Петро Семенович вийшов із машини, до нього підійшла Олена.
— Ну, що? — кивнув у бік поля. — Будуть цей рік огірки?
— Будуть, — відповіла жінка стримано. — Хоча хтозна, яке поліття…
— Таке, — насмішкуваті очі ковзнули по Олені. — А я думав, що ти все знаєш. Чув, що й стару Степаниду переплюнула. Молодця. Я тебе коли перший раз побачив, щось таке у мені ворухнулося — ти справді страшенно схожа на відьму, — засміявся вголос.
Деякі жінки порозгиналися і зацікавлено стежили за ними. Інші вдавано завзято взялися за роботу. На обличчі Олени нічого не відбилося, її погляд блукав десь у полі, байдужий до колючого слова.
— А я оце дивлюся на тебе, — Петро Семенович примружив очі проти сонця, намагаючись перейняти погляд жінки, — і ніяк не зрозумію — чого ти, Олено, собі ніякого чоловіка не приворожиш, живеш, наче та монашка? Аж жалко…
Несподіваний легкий сміх обірвав його слова. Усміхаючись, Олена глянула в очі голові. Від того погляду у Петра Семеновича тенькнуло біля серця, а по спині забігали великі мурахи. Він аж руку підняв, немов хотів захиститися від двох лазерів, що проникали у його душу.
— Е-е, ти не грайся, — відступив на крок. — я ж не про себе кажу. Когось іншого причаровуй, а я людина сімейна.
На ці його слова Олена засміялася, повернулася й пішла стежкою навпростець до села. Петро Семенович якийсь час дивився їй услід, потім промовив сам до себе:
— А таки люди не бредуть.
Хотів сісти у машину, та біля самих дверей згадав, чого сюди приїхав, спересердя плюнув і пішов до жінок, які вже стояли купками і про щось жваво розмовляли.
Уранці на наряді намагався не дивитися на Олену, але щось, сильніше від нього, притягувало погляд, і він раз у раз ловив себе на тому, що бачить перед собою тільки її обличчя.
— Такого не може бути, — переконував себе подумки. — Я не піддамся на ці дурниці. Врешті-решт, я людина партійна, а не якась там баба забобонна.
Та його ЖЗ усе частіше спинявся там, де працювала Олена. Здалеку пізнавав знайому постать і не знав, чого в його душі більше: ненависті чи якогось іншого почуття, того, що примушувало шукати її очей, плутатися думкам, вносило сум’яття у звичне й давно вже розміряне життя. Ночами лежав поруч із дружиною і мріяв, як володітиме Оленою, бачив її безсилу і покірну, але вранці, коли зустрічався з нею поглядом, скрипів зубами від власного безсилля. Серце потроху починало боліти досі не знаним болем, та він з упертістю приреченої людини подумки повторював:
— Ні, це все дурниці. Я не піддамся якійсь там…
Відчував, що почав боятися. Страх находив на нього, коли треба було думати про щось важливе, а він ловив себе на тому, що думає про Олену. Кілька разів намагався з нею поговорити, але жінка уникала розмови, поки одного разу мало не силоміць посадив її в машину і помчав полем до невеличкого березового гаю, з якого починався старий ліс.
Пригальмував на початку, а потім передумав і повів автомобіль вузенькою дорогою, що губилася між могутніми соснами, плутала у гущавині, мовби нарочито заманювала у самі хатці. Олена ніколи тут не була, і в неї аж подих перехопило, коли нарешті машина зупинилася й вона ступила на м’який килим зеленого моху.
— Краса яка! — вигукнула захоплено. Деякий час напружено вслухалася у подих лісу, вбираючи у себе його могутню силу.
Петро Семенович теж дивився зачаровано, та не на ліс. Хотів запалити цигарку, але зім’яв у пальцях і кинув собі під ноги. Несподівано ударив кулаком і уткнувся чолом у кору старої сосни. Потім підвів голову і зовсім тихо запитав:
— Навіщо ти мене мучиш? Мстиш? Скажи, Олено? Ні, не кажи нічого, — ступив до неї і з силою обняв, — ти люби мене. Люби, чуєш?! Я для тебе все… — Хотів поцілувати, та Олена відвернулася від його поцілунку, намагаючись звільнитися й від рук. — Не хочеш любити. Тоді чого ти хочеш? — стиснув за плечі ще міцніше. — Чого? Хочеш, щоб я на коліна став перед тобою? Ну, на! — відпустив плечі жінки й опустився перед нею на коліна.
Олена злякано відступила.
— Не треба, Петре Семеновичу. Встаньте, — ще відійшла, немов боялася цього чоловіка з божевільним поглядом і враз поблідлим обличчям. — Ви все самі придумали. Самі. Я нічого такого не робила. І мені від вас нічого не потрібно.
Петро Семенович поволі підвівся, обтрусив коліна, до яких прилипли голочки глиці, озирнувся, немов злякався, що його хтось міг побачити.