Олена не пам’ятала, скільки часу минуло, сиділа на підлозі, прихилившись спиною до стіни. Її нудило, хотілося пити. На вікні стояв графин із водою і склянка. Вона дивилася на ту воду, намагаючись пересилити спрагу. Поволі почала підводитися, в голові запаморочилося, та вона ступила крок до вікна.
— Сядь! — її кривдник щось писав за столом, швидко схопився зі стільця і крикнув іще раз: — Сядь, я сказав!
— Мені води. Я хочу пити, — попросила ослаблим голосом.
— До стіни! Обличчям до стіни! І не смій, суко, поворухнутися, поки я не скажу.
Від такого стояння почали тремтіти коліна. Олена відчувала, що ось-ось не витримає і впаде, коли почула:
— Іди й розпишися.
Вона мовчки підійшла, взяла на столі ручку.
— Що це? — спитала, намагаючись прочитати списану кострубатим, нерозбірливим почерком сторінку.
— Протокол. Підписуй, і ось що я тобі скажу: мотай у село й сиди тихо, як миша під віником, коли не хочеш опинитися там, де Макар телят не пас, а твої байстрюки щоб не виросли в інтернаті.
Коли її виводили з кабінету, Олена зупинилася і в мороку прочитала табличку на дверях: «Начальник відділу по політроботі».
Кілька днів боялася виходити з хати. Боялася не людей — себе. Розуміла, що мусить щось робити, аби знову повернутися до звичного життя, а що — не знала. Вечорами ставала на коліна молитися, але тільки мовчки дивилася на ікони, шукаючи в суворих поглядах тієї сили, яка б допомогла їй прокинутися завтра вранці і з жахом не думати, що мусить прожити ще день.
Іван майстрував із проводів і старих схем якийсь радіоприймач, донька сама гралася з ляльками. Вона сказала, що скоро прийде, і вийшла з хати. Відчула, як нестерпно хочеться кудись іти, тільки б іти. Йшла навмання, не розбираючи стежки, йшла по землі й не відчувала землі, лише прохолодний вітер, що, здавалося, намагався остудити її біль.
Зайшла далеко від села, коли побачила, що небо затягло хмарами й десь віддалік покотилося відлуння грози, яка з кожним наступним ударом наближалася до неї. Олена спинилася і зрозуміла, що стоїть на полі, чомусь недавно зораному.
Навколо все зеленіло, п’ялося до сонця, тільки ця невеличка нива, ніби рана, чорніла голою ріллею. Вона присіла, торкнулася рукою землі й нараз відчула, як хочеться злитися з нею, увійти у цей ґрунт маленькою грудочкою, щоб нікого і нічого навкруги, тільки небо та оця земля. Заплющила очі й лягла грудьми прямо на ріллю, широко розкинувши руки, немов хотіла обняти всю землю. Небо довго плакало разом із нею, погрожуючи комусь громовими ударами. Аж поки не виплакалися обоє.
У розпал жнив за нею знову приїхала машина, але не до контори, а додому. Низенький літній чоловік вийшов із райвиконкомівської «Волги», зайшов до хати, коли вона збиралася на роботу. Чемно привітався. В Олени похололо в грудях, і жінка тільки мовчки кивнула головою. Незнайомець побачив Марійку, мацнув рукою по кишенях і розгублено мовив:
— Не знав, що така гарна дівчинка тут живе, без гостинця приїхав. А ну ж, як тебе звати?
Марійка засоромилася, глянула на матір, відповіла боязко:
— Маня, а це мій братик, — показала пальчиком на високого худорлявого хлопця, який чомусь насупився і спідлоба глянув на незнайомця.
— І братик у тебе гарний, — посміхнувся чоловік, потім сказав до Олени: — Я за вами. Поїдемо у райцентр, ненадовго. Я і назад привезу, — побачив, як жінка нервово поправила на столі скатертину й тривожно глянула на дітей. — Не бійтеся — вас ніхто не скривдить.
— А чого ми їдемо? — спитала, і голос зрадливо затремтів.
— Якщо чесно, то я толком і не знаю — я тільки водій, — помовчав, ніяково посміхнувся, — але, думаю, до хворої дитини.
Олена полегшено зітхнула:
— Тоді я перевдягнуся, а то ніби незручно у робочому їхати до людей.
Автомобіль зупинився недалеко від центру міста, біля високого, пофарбованого у зелений колір паркану, за яким стояв добротний, не схожий на інші, будинок. Трохи старша від Олени жінка вийшла на ґанок, привіталася першою і запросила Олену до хати. У якійсь маленькій кімнатці подала стільця й сама сіла навпроти.
— У нас хлопчик… — запнулася, мовби не з того почала, глянула на Олену. — У нього на оці щось росте. Уже й до Києва возили, а там кажуть — операцію потрібно робити, але гарантії не дають. Мабуть, іще й до Одеси повеземо, в інститут Філатова, та… чули про вас… — зніяковіла і на якусь хвилину замовкла, тільки запитливо вивчала Олену, — подивіться, будь ласка, мого сина. Діма, Діма, йди сюди, синок! — гукнула у прочинені двері.