Сіли за уже спорожнілий стіл.
Петро Семенович налив гостю й собі, підняв чарку і першим випив. Потягнувся рукою за розрізаним, трохи прив’ялим помідором і ніби між іншим промовив:
— Коли вона до нас приїхала, я й не знав, що робити, — двоє малих дітей, без чоловіка, якась така, ну, не можу сказати — яка. Я її тут до однієї баби поселив, з житлом, самі розумієте — скрутно, — плямкнув, розжовуючи помідор, і потягнувся за другим. — А та баба… Одне слово — справжня відьма. Ну, не те щоб, але… Чорт його знає — я на цьому не розуміюся, та щось таке уміла, ну, шептати, травами лікувала. Олена Миколаївна з нею душею зрослася, наче з рідною, замість того щоб свідомо над цим усім піднятися. Вища освіта, могла б і в партію вступити — я б їй сам рекомендацію дав. Так ні, і вона у те вдарилася, чим стара Степанида займалася. Така молода — самі бачили, а до неї вся Вербівка ворожити бігає, ще й з інших сіл їдуть. Ні щоб там про особисте життя подумати, скільки у селі самотніх чоловіків! Живе — не розбери як. Люди он кажуть — уночі гола по двору ходить. Я, звичайно, не вірю, але ж диму без вогню не буває. Ну, й діти невідомо від кого — ні аліментів, ні батька, — замовк, подивився на Віктора Сергійовича — той як поставив чарку, так і сидів мовчки, тільки дивився кудись поперед себе. — Ще по одній? — запропонував голова.
— Ні, досить. Ми вже їдемо. Дякую за гостинність, — секретар райкому підвівся, офіційно потис руку господарю свята, вийшов на вулицю й пішов до автомобіля.
Петро Семенович вийшов за ним, а коли машина рушила, промовив:
— Зачепила, і цьому гаплик. А я, дурак, розбалакався, наче совєцьке радіо.
Через два дні телефон Олені провели за рахунок колгоспу, але ніхто не дзвонив, хіба що Іванові друзі, і то нечасто.
Осінь, неначе стара баба, придибала на землю з дощем, дихнула на сади холодом, і вони посивіли за одну ніч. Лупаті зорі здивовано озирали холонучу землю, яка так швидко перетворилася на сіру й опустілу. Олена пізню осінь не любила. Вона їй здавалася людиною, що готувалася до смерті. Відродила, відлюбила, тепер була порожньою і незатишною. Не могла сама зігрітися і зігріти когось. Додалося роботи у хаті. Треба було щодня топити грубу, виносити попіл, уносити чимало дров і брикету. Іван, який раніше сам брався за цю роботу, тепер нехотя навіть воду вносив, і відра часто стояли порожні, коли стомлена Олена поверталася з роботи.
— Мені що — за лозину братися? — сердилася на хлопця. — Відра порожні, в хаті холодно, а ти й дров не вніс.
Іван нижче нахилявся над книгою, робив вигляд, що читає, і, здавалося, не чув материних слів.
— Я до тебе чи до стовпа оце говорю? В кого ти тільки й вродилося таке…
— Я б і сам хотів знати, — підвів голову Іван. — І мені цікаво, мамо.
— Що? — Олена розгубилася, збентежено глянула на сина. — Що ти сказав?
— Що ти чула, — відповів затято хлопець і подивився на неї, як здалося, зневажливим поглядом.
Підборіддя матері смикнулося, вона відвернулася від того погляду. Накинула на плечі стару, ще Степанидину, куфайку і взяла порожні відра. На мить їй здалося, що чує за вікном жіночий сміх. Так сміялася лише одна жінка у світі, ім’я якої Олена намагалася не згадувати всі ці роки, але тінь того імені ні-ні та й зринала то в Івановому погляді, то якомусь руху, від якого в Олени починало тривожно битися серце. Вона вийшла у сіни, притулилася спиною до стіни, намагаючись опанувати себе, та сміх звучав то тихіше, ніби віддалік, а то зовсім близько. Нарешті взяла відра і стомлено пішла до колодязя. Принесла воду, поставила в хаті, пішла до повітки по дрова, унесла ще й брикету. Уже поночі мовчазна сиділа біля груби, в якій поволі розгоралося полум’я.
— Мамо, я їсти хочу, — озвалася до неї несміливо донька. — Я в Івана просила дістати мені борщику з печі, а він каже: «Лізь сама і діставай». А я боюся, бо в печі темно і сажа чорна.
— Іван не погодував тебе? — Мати відірвала погляд від полум’я і здивовано подивилася на доньку.
— Ні, — хитнула головою дівчинка і боязко озирнулася на брата.
Олена підвелася зі стільця, підійшла до сина, промовила тихо, але чітко:
— Я тебе сьогодні не битиму, та коли й завтра таке повториться — шкуру спушу.
— Тоді я з дому втечу, — відповів хлопець нарочито голосно. — Не думай — утечу.
— Можеш тікати хоч сьогодні, — сказала твердо й пішла до печі. Дістала горщик із борщем, налила дві тарілки — доньці й собі, а на Івана більше не глянула за вечір. А перед тим як лягти, довго стояла на колінах перед старими Степанидиними іконами.
З того дня все частіше відчувала у грудях безпричинну тугу. Хоча розуміла, що глибоко у свідомості носить страх, якого неможливо позбутися. Варто було найменшого поштову, і той страх виповзав, мов отруйний гад, щоб мучити. Чи боялася вона втратити Івана? Коли думала про це, відчувала себе маленькою і безсилою перед чимось дужим і жорстоким, що могло зруйнувати її життя в одну хвилину. То була правда, від якої вона і Люба ховалися ось уже багато років. Чи не передумає Люба? Чи не зажене її життя у такий кут, із якого, щоб вибратися, їй доведеться глянути правді у вічі? І не тільки їй. Що тоді буде з Іваном? Що тоді буде з нею? Бралася то за карти, то за Планетник, але чула тихе: «Я тобі, Олено, казала на своїх дітей не ворожити». Напружений мозок і схвильоване серце не давали відчути хоча б якусь дещицю того дня, від якого вона довго тікала. Тікала і знала, що він обов’язково прийде.